Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Ролі він вирішив розподілити, організувавши прослуховування поміж учасниками курсів. Скотт, на превелику його втіху, здобув роль Джорджа, Вуді — роль Денні.

— У тебе роль дебіла, — пояснив Гіллель Вуді.

— Е ні, не хочу я бути дебілом… Панно Андерсон, можете ви її віддати комусь іншому? Та й не дуже вправний я на сцені. Єдине, що вмію, це ганяти м’яч.

— Денні, стули пельку, — урвав його Гіллель. — Бери свій текст, починаймо репетирувати. Гайда, всі по місцях.

Проте після перших репетицій кілька батьків поскаржилося директорові Бурдону на сумнівність тексту, який мали грати школярі. Той визнав їхню рацію і попросив панну Андерсон обрати інший твір. Гіллель розлютився й пішов до директора вимагати пояснень.

— Чому ви заборонили панні Андерсон грати п’єсу «Про мишей і людей»?

— Батьки акторів поскаржилися на цю п’єсу, і я вважаю, що вони мають рацію.

— Хотілося б мені знати, на що вони там поскаржилися.

— Текст захаращений грубими словами, ти і сам це знаєш. Послухай, Гіллелю, ти хочеш, щоб вистава, яка має стати гордістю школи, рясніла жаргоном і блюзнірством?

— Таж це Джон Стейнбек! Директоре, ви геть сказилися?

Бурдон спопелив його поглядом.

— Це ти сказився, Гіллелю, що розмовляєш зі мною таким тоном! Поки що я прощаю тобі і вдам, ніби нічого не чув.

— Але ж не можете ви забороняти тексти Стейнбека!

— Стейнбек він чи хто там, а я забороняю тримати в школі цю страшну і шкідливу книгу.

— Тоді ця школа слова доброго не варта!

Гіллель так розлютився, що вирішив покинути курси драматичного мистецтва. Образився він на Бурдона, на те, що той утілював, на весь ліцей. На обличчі його знову з’явився той зацькований вираз, як за лихої пори в школі Оук-Трі. Його успішність у школі катастрофічно падала, аж панна Андерсон викликала його батьків. Тітонька Аніта й дядечко Сол нічого й не підозрювали, а тепер їм Гіллель відкрився з іншого боку, що не мав нічого спільного з уявленням про хорошого школярика, яким він мав би бути. Він геть утратив інтерес до навчання, зухвало поводився з учителями, а оцінки його нікуди не годилися.

— Гадаю, він неуважний, бо в нього немає мотивації, — делікатно пояснила панна Андерсон.

— А що вдіяти?

— Гіллель справді дуже розумний. Він цікавиться багатьма речами, знає значно більше за однокласників. Оце на тижні я намагалася пояснити в класі засади федералізму і функціонування американської держави. Він уже був обізнаний з цими політичними принципами і навів порівняння з античною Грецією.

— Авжеж, він захоплюється античністю, — сумовито вкинула тітонька Аніта.

— Пане і пані Ґольдмани, Гіллелеві заледве чотирнадцять років, а він читає книжки з римського права…

— Що ви хочете цим сказати? — запитав дядечко Сол.

— Що Гіллелеві, може, ліпше було б у приватній школі. З ширшою програмою. Там у нього було б більше стимулів.

— Та він же звідти й прийшов… Але він ніколи не розлучився б із Вуді.

Дядечко Сол з тітонькою Анітою спробували побалакати з сином і зрозуміти, що ж коїться.

— Річ у тому, що я нікчема, — сказав Гіллель.

— Як ти можеш таке казати!

— Бо я ні на що не годен. Не можу зосередитися. І хочу, та не можу. Нічогісінько не тямлю на уроках, геть негодящий!

— Як це ти не тямиш? Гіллелю, ти ж такий розумний хлопчина! Ти повинен постаратися, і в тебе все вийде.

— Що ж, обіцяю старатися, — сказав Гіллель.

Тітонька Аніта й дядечко Сол попросили також, щоб їх прийняв директор.

— Гіллелеві, мабуть, нецікаво в класі, — сказав Бурдон, — та він до того ж і скиглій, та ще й не любить, коли йому суперечать! Почав було ходити на уроки акторської майстерності, а потім покинув.

— Покинув, бо ви цензурували п’єсу…

— Цензурував? Пхе! Любий пане Ґольдмане, яблуко від яблуні, бачу, таки недалечко падає, бо ви міркуєте, як ваш син. Стейнбек той автор чи хто там, а в ліцейській виставі нема місця грубощам. Не вам доведеться потім позичати очей у Сірка перед батьками школярів. Гіллель мав би обрати більш придатну п’єсу! Чого це йому закортіло ставити у чотирнадцять років п’єсу Стейнбека!

— Може, тому що Гіллель набагато розвиненіший, як на свій вік, — сказала тітонька Аніта.

— Ох-ох-ох, — усміхнувшись, відказав Бурдон, — чув я цю пісеньку: «Моя дитина така розумна, що всі її вважають дурненькою». Знаєте, я постійно чую такі балачки. «Моє дитя особливе, тра-ля-ля», «Йому потрібна увага, тра-ля-ля». Річ у тім, що в нас державний ліцей, пане і пані Ґольдмани, і в таких ліцеях для всіх є одна програма навчання. Ми не можемо запроваджувати для окремих учнів особливі правила, навіть з добрих міркувань. Уявіть собі, що для кожного школяра існує своя, спеціальна програма! Я маю вже доста клопоту з проблемами в їдальні, де індуси, євреї та мусульмани хочуть, щоб їм подавали особливу їжу.

— То що ви порадите? — запитав дядечко Сол.

— Може, Гіллелеві треба більше працювати, та й годі. Якби ви тільки знали, скільки тут було дітей, яких батьки вважали геніями, а після закінчення ліцею вони опинялися за касами на бензозаправках!

— А що ви маєте проти людей, які працюють на бензозаправках? — запитав дядечко Сол.

— Та нічого! Нічого! Ох, як же ж точніше висловитися. Ви всі такі затяті у цій родині! Все, що я хотів сказати, це те, що Гіллель має працювати, а не думати, що він усе вже знає і розумніший від усіх учителів у школі. І те, що він має такі оцінки, означає, що він недостатньо працює, та й край.

— Звісно ж, він недостатньо працює, пане Бурдон, — устряла тітонька Аніта. — У тім і річ, і тим-то ми прийшли сюди. Він не працює, бо йому нудно. Йому потрібен стимул. Поштовх. Підбадьорення. Він втрачає свій потенціал…

— Пане і пані Ґольдмани, я уважно проглянув, яких результатів тут він домігся. Розумію, вам прикро буде це почути, але якщо людина має погані оцінки, то причина в тому, що вона недостатньо розумна.

— Пане Бурдон, майте на увазі, що я чую це, — зауважив Гіллель, що був присутній під час розмови.

— От шибеник малий, знову встряє! Треба ж йому ото вкинути своє слівце! Зараз я розмовляю з твоїми батьками, Гіллелю. Знаєш, якщо ти в отакий спосіб поводишся і з учителями, то не дивно, що вони не люблять тебе. Що ж до вас, пане і пані Ґольдмани, то я вислухав