Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Отоді я й думав про три арки.
— Я пам'ятаю Серміонську арку. Вона схожа на цю.
— А пригадуєш той заїзд в Еглі, де ви з Чінком цілий день сиділи в садку й читали, а я ловив рибу?
— Так, Теті.
Я згадав Рону, вузьку, сіру від талої води, і обабіч неї дві водойми, де ловилася форель, — Стокальпер і Ронський канал. Того дня вода в Стокальпері була вже зовсім прозора, а в Ронському каналі ще каламутна.
— А пам'ятаєш, як цвіли каштани і як я силкувався пригадати історію про гліцинію, що її розповів мені, здається, Джім Гембл, та так і не зміг пригадати?
— Так, Теті, і ви з Чінком усе, було, говорили, як треба писати правдиво і не описувати, а зображувати те, про що пишеш. Я все пам'ятаю. Часом він мав рацію, а часом ти. Добре пам'ятаю, як ви сперечалися про освітлення, про текстуру і форму.
Ми вже вийшли з воріт Лувру, перетнули вулицю, а тоді спинилися на мосту і, спершись на кам'яну огорожу, задивилися вниз на річку.
— Ми втрьох сперечалися тоді про все на світі, і завжди про щось конкретне, і кепкували одне з одного. Я пам'ятаю все, що ми робили, і все, про що говорили в тій подорожі, — сказала Хедлі. — Справді пам'ятаю. Все чисто. Коли ви з Чінком розмовляли, я завжди могла й собі докинути слово. Не те, що у міс Стайн, де я тільки дружина.
— Шкода, що я не пригадав тоді тієї історії про гліцинію.
— Важлива не історія, Теті, а сама гліцинія.
— А пам'ятаєш, як я приніс до нашої хатини вина з Егля? Нам його продали в заїзді. Сказали, що воно добре до форелі. Здається, ми несли його загорнуте в кілька номерів «La gazette de Lucerne»[24].
— Та ще краще було сіонське. Пригадуєш, як пані Гангесвіш приготувала голубу форель, коли ми повернулися до нашої хатини? Яка ж то була смачна риба, Теті, і ми пили сіонське вино, і їли форель на веранді над самим урвищем, і дивилися за озеро на Дан-дю-Міді, наполовину вкриту снігом, і на дерева над гирлом Рони, там, де вона впадає в озеро.
— Взимку і напровесні нам завжди бракує Чінка.
— Так, завжди. Тепер, коли все те минуло, і мені його бракує.
Чінк був професійним військовим, що просто з академії в Сандхерсті потрапив у бій під Монсом. Я познайомився з ним ще в Італії, і відтоді він надовго став моїм найкращим приятелем, а згодом і нашим спільним приятелем. У ті роки він проводив з нами свої відпустки.
— Він спробує дістати відпустку цієї весни. Минулого тижня написав про це з Кельна.
— Я знаю. А тим часом нам треба жити й не гаяти марно ані хвилини.
— Ось ми дивимося на воду, як вона б'є в опори мосту. А погляньмо, що ми побачимо далі проти води.
Ми поглянули, і перед нами постало все: наша річка, наше місто, острів нашого міста.
— Чи не занадто нам щастить, — мовила вона. — Сподіваюся, Чінк таки приїде. Він завжди турбується про нас.
— Сам він так не вважає.
— Звісно, що ні.
— Він зважає, що ми разом пізнаємо нове.
— Воно й справді так. Але важливо, що саме пізнавати. Ми перейшли міст і опинились на нашому березі.
— Ти, мабуть, уже знов захотіла їсти? — спитав я. — Отакі Ми. Все ходимо й говоримо.
— Захотіла, Теті. А ти?
— Ходімо до якогось дорогого ресторану й побенкетуємо. — Куди?
— Може, до Мішо?
— Чудово, та ще й так близько.
Отож ми рушили вгору вулицею Сен-Пер до рогу вулиці Жакоб, спиняючись біля крамниць і розглядаючи картини й меблі У вітринах. Нарешті дійшли до ресторану Мішо й прочитали виставлене за шибою меню. Вільних місць у ресторані не було, і нам довелося чекати, стежачи за тими столиками, де люди вже пили каву.
Находившись, ми таки справді зголодніли, а дорогий ресторан Мішо був для нас особливо принадний. Це ж там ми колись бачили Джойса з родиною — він та його дружина сиділи біля стіни, і Джойс дивився в меню крізь окуляри з грубими скельцями, піднісши його близько до очей; поруч сиділа Нора, що їла мало, але з апетитом; навпроти — Джорджо, худий, дженджуристий, з прилизаною потилицею; і, нарешті, Лючія, ще зовсім дівчинка, з буйним кучерявим волоссям; усі вони розмовляли по-італійському.
Я стояв і думав, чи було оте відчуття, що виникло в нас на мосту, звичайним голодом. Тоді спитав про це дружину, і вона відказала:
— Не знаю, Теті. Голод буває різний. А навесні особливо. Та тепер це вже минуло. Спогади теж голод.
Я не міг добрати глузду в її словах і, побачивши у вікно, як офіціант ставить на стіл два tournedos[25], упевнився, що відчуваю звичайнісінький голод.
— Ось ти сказала, що нам сьогодні щастить. Звичайно, нам пощастило. Але ж нам підказали, на яких коней закладати.
Вона засміялася.
— Я не мала на думці перегони. Ти все розумієш дослівно. Я сказала «щастить» щодо іншого.
— А Чінкові начебто байдуже до перегонів, — мовив я, ще раз показуючи, що нічого не зрозумів.
— Так. Йому було б не байдуже, тільки якби він сам брав у них участь.
— То ти не хочеш більше ходити на перегони?
— Та ні, хочу. І тепер ми зможемо ходити туди, коли нам заманеться.
— Справді хочеш?
— Ну звісно. А ти хіба ні?
Потрапивши нарешті до Мішо, ми чудово повечеряли, та коли ми встали від столу і про голод уже й згадки не було, оте схоже на нього відчуття, що виникло в нас на мосту, не залишило нас — і тоді, коли ми сіли в автобус, щоб їхати додому, і тоді, коли ми зайшли до свого помешкання; і потім, коли ми лягли в ліжко й любилися в темряві, воно так і не залишало нас. І коли я прокинувся й побачив у відчинене вікно місячне світло на дахах високих будинків, те відчуття не зникло. Я відвернувся від місячного світла й сховався в затінок, але заснути вже не міг і лежав, думаючи, що ж це таке. Перед тим ми обоє двічі прокидались, і тепер дружина солодко спала, і місяць освітлював її обличчя. А я намагався збагнути, в чому річ, і нічого не міг збагнути. Ще вранці, коли я прокинувся й побачив надворі ту облудну весну, а тоді почув дудку козопаса, що
