Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

class="book">Уже через рік ми виходили від лойера-нотаріуса з чеком від проданого нами першого модульного будинку. Не все вийшло так, як планувалося. Але збагатились досвідом реального, не віртуального бізнесу. Виявилось, що тактика і плани змінюються по ходу дій. Як у бою! Тепер я не просто знав свої сили в бізнесі, а вірив у них. Ідеї – з них виникає прибуток…

Попри всі помилки першого проекту, я виніс з нього найголовніше (і це були не гроші) – моя ідея спрацювала, формула була переможною! Хоч прибуток і був мінімальний, ледь вистачало на прожиття на півроку, але уроків засвоїв силу-силенну. По-перше, ніколи не зв’язуватися з партнерством, бо це найкоротший шлях втратити друзів і зменшити прибуток…

По-друге, зважай на район для будинку (шукав же найдешевший…) – краще купувати найгірший будинок у найкращому районі, ніж навпаки! І по-третє, не достатньо орієнтувався у нюансах справи, багато переплачував. На Брукліні б сказали: «За освіту треба платити!»

Хотілося виправити минулорічні помилки… Протягом першого року власного бізнесу ми з дружиною продовжували маркетинг моїх творчих робіт. Організовували виставки, працювали з галереями. Почав експериментувати в живописі. Але після першого успішного проекту в бізнесі твердо вирішив – буду сам собі спонсором! Не хочу залежати від продажу мистецьких робіт і улещувати замовника. Відтоді правила самоспонсорування так і дотримуюсь.

Як поєднати своє покликання з життєвою необхідністю

Усвідомлення помилок стало тепер для нас частиною будь-якого наступного плану. Дорога вела до портового міста неподалік Вашингтона – Балтимора. Однією з причин чергового переїзду було небажання перетворитись на звичайну будівельну компанію. Мене зовсім не влаштовувала перспектива провести життя в гонитві тільки за прибутком. Знаючи, чого хочу, я не дуже розумів, як цього досягти.

Але можливість завжди з’являється, коли її шукаєш і тримаєш очі відкритими. Одної неділі товариш переконав нас відвідати портове місто. Як не хотілося їхати! Хотілося відіспатися, потім ліпити й малювати у свій єдиний вихідний. Але саме ця поїздка змінила усе моє подальше життя. Ми потрапили на Фелз Поінт, один із найстаріших районів міста Балтимора, та й усієї Америки. Тут осідали переселенці з Європи ще в колоніальні часи. Вони й забудували набережну таунхаузами, невеличкими, ніби іграшковими цегляними будиночками. З тих будиночків утворилися цілі вулиці і блоки, які білі роботящі молоді американці відвойовували тепер у чорного гетто.

Мене одразу ж вразив дух давнини на вуличках Фелз Поінту. Безліч антикварних крамниць, де продавалось усе, що можна собі уявити: морські якорі і шматки щогл, уніформи, стародруки, старі гравюри й сучасні побутові дрібнички. Такого міксу в Америці я ще не бачив. У доках похитувались на хвилях яхти, трохи далі – вантажні кораблі з назвами усіма мовами світу, а небом пролітали голубі герони, схожі на наших журавлів. Ми з Лесею, дружиною, переглянулись і через годину вже обдивлялись нерухомість Фелз Поінту.

Ще не раз повертаючись у портове місто, нарешті розробили новий план. Відреставрувати будинок, якому було двісті років, здавалося простіше й цікавіше, ніж будувати новий на неосвоєній ділянці землі. Простіше фінансово, фізично і бюрократично.

Фелз Поінт в останні роки почав вставати з руїн, утворюючи своєрідний білий острівець у чорному морі одного з найбільших американських гетто. Поза межами нашого острівця годі було й думати про нерухомість. Злочинність, наркотики, арешти і стрілянина виплескувались часом і на тихі вулички Фелз Поінту.

Наш перший історичний будиночок мав сто вісімдесят років, у ньому збереглись старі балки, плінтуси, сходи, вікна й камін. Там ледве вміщалося двоє людей, а в садочку за ним – ледве двоє котів. До нашого бізнес-плану входило тут жити, відреставрувати крихітку і розбудуватись. Ніколи не забуду, як уперше з шампанським і полуницями повернули ключ свого балтиморського будинку. Відчуття свободи залишилось зі мною назавжди. В Америці ж приватна власність – на рівні національної святині, а ті, хто орендували житло, мене зрозуміють.

Засмиканість життям на чужині потроху почала зникати в тому першому балтиморському будинку, спокій потроху повертався, а з ним і впевненість у завтрашньому дні. Але найголовнішим виявилось інше – можливість поєднати бізнес і творчість.

Будинок – це скульптура, у якій живеш

Усе своє свідоме життя займаюся скульптурою. Правду сказати, ніколи не уявляв себе без мистецтва. Але в новій країні моє мистецтво з українським корінням було малопрактичним, інше суспільство диктувало свої умови. Я мав вибір: або бідувати, або зрозуміти цю реальність і здобути свободу.

В Україні я часто їздив на археологічні розкопки, проводив місяці, розчищаючи стародавні житла, тоді реконструював їхній вигляд на папері. Це мені завжди подобалось. Здавалося, що так вибудовується місток між далеким минулим і сьогоденням, озвучується минуле. Мріяв колись створити ціле поселення старовинних жител, аби сучасна людина могла пожити бодай кілька днів у гармонії з природою й історією, аби мала можливість скинути з себе технологічний глянцевий панцир, відчути і зрозуміти голос своєї землі, почала мислити інакше, тоді могла б створити і мистецтво, пропущене через власні справжні відчуття. І ось тепер у новій країні з’явилась можливість реалізувати стару ідею, а на додачу ще й розвинути з неї бізнес!

Робота приносила винагороду щодня. За майже двісті років мешканці будинку позакривали тиньками комини й вручну витесані дерев’яні балки, покрили дубові підлоги лінолеумом, а вітражі позамуровували разом з вікнами. Усе це я відкривав і реставрував, будинок був такий малий, що все з легкістю робив сам і вважав його скульптурою. Робив, як у скульптурі, прокладку і розрахунки. Визначав пропорції і роботу об’єму. Ідея роботи над скульптурою ніби зсередини мене захопила. Естетичні ідеї попередників керують моїми рішеннями й сьогодні.