Джейн з Ліхтарного Пагорба - Люсі Мод Монтгомері
На обід були курчата — Елла близнючка та Джордж близнюк принесли птахів із привітаннями від Міранди, і Джейн питала себе, коли вона знову зможе нарізати грудинку. Після обіду вона самотньо вийшла на берег, — попрощатися з ним. Ледве могла витримати самотність хвиль, що билися об пляж. Звук, запах і велич моря не дозволяли їй просто так піти. Знала, що поля і вітряний золотий берег були часткою її самої. Вона й Острів розуміли одне одного.
— Я сюди належу, — сказала Джейн.
— Швидше повертайся, Острів П.Е. тебе потребує, — сказав Тімоті Салт, простягаючи їй чверть яблука на вістрі ножа. — Повернешся, — сказав він. — Маєш Острів у крові. Ти з його роду.
Джейн із татом сподівалися провести останній вечір тихо і спокійно, — а натомість спіткала їх несподіванка. Прийшли всі друзі Джейн, старі й малі, навіть Мері Мілісент, яка весь вечір просиділа в кутку, дивлячись на Джейн і не кажучи й слова. Прийшов Метровий Крок і Тімоті Салт, і Мін, і матуся Мін, і Дін-дон Белл, і Великий Доналд, і Малий Доналд, а ще люди з Кута, про яких Джейн навіть не знала, що вони її знають.
Всі принесли їй прощальні подарунки. Сновбіми скинулися і придбали для неї білу гіпсову плакетку, щоб повісити на стіну в спальні. Плакетка коштувала двадцять п’ять центів і зображала Мойсея та Аарона у синіх тюрбанах і червоних шатах… Джейн уявила, як бабуся на це гляне! Тітуся Ем не змогла прийти, але написала Джейн Стюарт, що збере для неї насіння мальв. Вечір вийшов дуже веселий, хоча, як проспівали: «Вона такий славний хлопець[63]», то усі дівчатка заплакали. Дранка Сновбім так дуже плакала у кухонний рушник, допомагаючи Поллі витирати посуд, що Джейн мусила принести сухий.
Джейн не плакала, однак думала: «Це остання добра мить перед віками. І всі були такі милі зі мною».
— Ти не знаєш, Джейн, що я тут відчуваю, просто в серці, — сказав Метровий Крок, погладжуючи живіт.
Тато з Джейн ще трохи посиділи, коли всі уже розійшлися.
— Вони тебе люблять, Джейн.
— Поллі, Дранка і Мін збираються писати мені щотижня, — сказала Джейн.
— То отримуватимеш новини з Пагорба і Кута, — ніжно відповів тато. — Ти ж знаєш, я не можу тобі писати, Джейн…, доки ти мешкатимеш у тому домі.
— І мені бабуся не дозволить писати до тебе, — сумно сказала Джейн.
— Але доки ти знатимеш, що в тебе є тато, це не буде надто важливим, правда? Я вестиму щоденника, Джейн, і ти зможеш його прочитати, коли приїдеш сюди наступного літа. Це так само, як отримати пачку листів одразу. А поки що ми будемо часто думати одне про одного. Давай виберемо конкретний час для цього. Сьома вечора тут, шоста в Торонто. Точно о сьомій щосуботи ввечері я думатиму про тебе, а ти думатимеш про мене о шостій.
Тільки тато міг таке придумати.
— І, татку, ти б не посіяв для мене насіння квітів наступної весни? Я не приїду у такий час, коли це робиться. Настурції, космея, флокси та нагідки… ой, та місіс Джиммі Джон скаже тобі, де їх узяти, а ще я хотіла б латку овочів.
— Вважай, що це вже зроблено, королево Джейн.
— А можу я тримати кілька курей наступного року?
— Ці кури вже вилупилися, — відповів тато.
Він стиснув її долоню.
— Добре нам було разом, правда, Джейн?
— Ми так багато разом СМІЯЛИСЯ, — сказала Джейн, думаючи про Веселу, 60, де сміху не було. — Тату, ти не забудеш послати по мене наступної весни?
— Ні, — ото й усе, що сказав тато. Іноді «ні» буває жахливим словом, а іноді чудовим.
Вони мусили встати рано-вранці, бо тато збирався відвезти Джейн до міста, щоб піймати пором і зустрітися з певною місіс Візлі, яка вибиралася до Торонто. Джейн вважала, що чудово доїхала б і сама, але цього разу тато був непохитним.
Вранішнє небо було червоним, а крони дерев на його тлі виглядали чорними. Над березами Пагорба Великого Доналда видно було старий місяць, який, однак, виглядав наче молодик, тільки повернутий не в той бік. У долинах ще був туман. Джейн попрощалася з усіма кімнатами і, перш ніж вони вийшли, тато зупинив годинник.
— Запустимо його знову, як ти повернешся, Джейнкін. Взимку я обходитимусь своїм наручним годинником.
Пітери попрощалися мурканням, а Талан поїхав з ними. На вокзалі була тітка Айрін, а ще Ліліан Морроу, ця остання — у хмарах парфум та хвилях кучерів. Тато, здавалося, радий був її бачити; прогулювався з нею по платформі. Вона називала його ’Дрю. Майже чути було той перший апостроф — як воркування або поцілунок. Джейн цілком обійшлася б без її товариства.
Тітка Айрін двічі її поцілувала і заплакала.
— Завжди пам’ятай, що маєш у МЕНІ друга, коханесенька, — … наче думала, що Джейн не має нікого іншого.
— Не дивися так похмуро, люба, — усміхнулася Ліліан Морроу. — Пам’ятай, що ти вирушаєш додому.
Дім! «Дім там, де серце». Джейн чула або читала цю фразу. І знала, що залишає своє серце на Острові, з татом, — вона саме з ним прощалася, а в її голосі звучали муки усіх сказаних нею прощань.
З порому Джейн дивилася на червоні береги Острова, аж доки вони не стали лише темно-синьою лінією на тлі неба. Тепер вона знову стала Вікторією!
Вийшовши з Торонтського вокзалу, вона почула сміх, який розпізнала б де завгодно. Був лише один такий сміх на світі. То була мама у прекрасній новій накидці з малинового оксамиту з білим хутряним коміром поверх сукні з білого шифону, обшитої намистинами. Джейн знала, що це означає, — мама збирається на вечерю…, а бабуся не дозволить мамі відмовитися від запрошення заради того, щоб провести разом із Джейн її перший вечір удома. Але мама, що пахла фіалками, міцно її обняла, сміючись і плачучи.
— Моя найдорожча…, моя-премоя дівчинко. Ти знову вдома. Ой, зіронько, як я за тобою скучала… Як я без тебе скучила.
Джейн пристрасно обняла маму. Мама була гарною, як ніколи, очі її були синіми, як ніколи. Хоча, як одразу помітила Джейн, мама була трохи тоншою, ніж у червні.
— Ти рада, що повернулася, серденько?
— Я така рада, що я з тобою, мамусю, — сказала Джейн.
— Ти виросла…, ой, квіточко, вже мені по плече…, і так гарно засмагла.
