Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук
Я відчувала перед Катериною вину за те, що знаю про її відьмацтво. За те, що слідкую за нею, що постійно у чомусь її підозрюю. Вона мені подобалась. Бо в такому селі, яким було село мого тата, бути відьмою - єдина більш-менш гідна альтернатива змарнованості. Мисляча людина мусила вибирати. Або перестати мислити, або мислити абсолютно інакше. Тебе або почнуть зневажати, або боятимуться.
Тоді для мене не було нічого страшнішого, як ця Катерина. Каська.
Для тата, вже дорослого, напевно, також. Коли він приїжджав в село на вихідні мене провідати, так само, кожного ранку спостерігав за Каською через вікно. Якось я застала його спаралізованого на підлозі. Ми мовчки перезирнулись.
- Дивись, нікому не кажи, - сказав мені потім тато, коли ми разом лузали гарбузове насіння, - і будь обережною.
Я здивовано перепитала:
- Що нікому не казати?
Тато відмахнувся. Він любив лузати в селі гарбузове насіння, можливо, саме заради цього він в село і приїжджав. Видовище не з приємних. Тато обпльовував лушпинням себе і все довкола себе. Він сидів серед лушпиння, як Пантагрюель. Я намагалась лузати насіння так само, але в мене однаково виходило акуратніше.
- Це не село, а відьомське кодло, - сказав тато.
- Каська мені подобається.
- Це ти так думаєш, що ти так думаєш. Вона сама вклала тобі в голову приязнь до себе. Їй потрібно подобатись іншим, щоб потім легше їх знищити. Тим більше вона хоче налаштувати тебе проти мене.
До Каськи на літо приїздила зі Львова онука моїх літ. Змарніла худезна білявка. Бували дні, коли на її тонкій білій як молоко шкірі лиця можна було розгледіти кожну судинку. Вона говорила тихо і повільно. Вона могла померти в будь-яку хвилину. Так виглядало. Ніби якась дрібна пташка. Пташечка. Я просила пташечку говорити голосніше, щоб я не боялась її раптової смерті, і пташечка, на догоду мені, щосили напружувалась, вимовляючи кожне слово. Вона ходила за мною, як кришталева сновида, я водила її по калюжах і потіках, спеціально заводила в багно і на чужі городи красти помідори, але водила так, щоб не випускати білявку з поля зору, бо вона могла розсипатися на дрібні кришталеві друзки, або розіллятися молоком, або розчинитися в повітрі, або полетіти. Часто білявка сідала на траву і казала, що не має сили підвестись, її тонкі руки і ноги нагадували мені відламане від стовбура гілля ясена. Я тягла білявку на собі, приповідаючи, що ми можемо спізнитися на штрику і пропустити поїзд. Білявка нилася мені під вухом, а я тягла її, і мені було зовсім легко. Я опікувалась білявкою, ніби лялькою Барбі.
Ми кожного дня ходили на штрику, щоб помахати рукою поїздові, який проїжджав повз село рівно о шостій вечора. Поїзд був дуже гарний. Тепер таких немає. Ми скакали на одній нозі і корчили гримаси втомленим довгою дорогою пасажирам у вікнах. Одного разу якийсь підліток показав нам через вікно середнього пальця.
Поїзд о шостій вечора - це майже подія в селі, де не було нічого крім пекарні, обписаного матюками католицького костелу і цвинтаря, що пах бузком і гнилими грушками у всі пори року.
Рівно о сьомій вечора Катерина виходила на толоку і що було сили кричала:
- Любцю! Любцю! Ходи їсти!
В той час ми з Любцею ховалися в корчах позаду Катерини. Любця їсти не хотіла. Вона їла дуже мало, їй вистачало одного зеленого яблука на цілий день. Хоча я підгодовувала Любцю ще і варенням з бабиної комори.
- Я мушу йти, - з гіркотою шепотіла Любця.
- Але ж ти не хочеш їсти!
- Не хочу.
- То ще не йди.
- Не йти?
Білявка завжди говорила з запитальною інтонацією. Вона ніколи не була в чомусь впевнена, мусила питати, що робити, як думати і як жити. Я з легкістю все вирішувала за неї.
- Не йди.
- Але бабця буде сварити?
- Не буде.
Якщо Катерина коли-небудь молилася, то тільки на Любцю, з якою, єдиною у світі, вона могла бути доброю. Якби її воля, вона б цілими днями носила Любцю на плечах. Щоранку, коли сил ще вистачало на біг, Любця тікала від Каськи до мене і їла в мене зелене яблуко і варення з аличі - свій денний харч. Між мною і Каською йшла тиха війна за право бути з Любцею. Ще й тому Каська мене ненавиділа, але мовчки, не виказуючи своєї ненависті при Любці.
Любця - єдина в селі, не здогадувалася про те, що її бабуня - відьма.
- Любцю! Доньку! Ходи їсти!
Тоді з корчів виходила я і мужньо відповідала замість Любці:
- Вона каже, що не хоче їсти.
Катерина пильно-пильно дивилася мені просто в очі. Я трусилась від страху, але вистоювала на ногах. Катерина могла би мене в ту секунду скрутити в клубок і пожбурити аж в Зеленівку, якби десь неподалік за битвою не спостерігала її кришталева онука.
- А де Любця?
- Вона ховається, бо боїться, що ви зараз заберете її до хати.
- Але вже пізно.
- Ще навіть не темніє. Любця ще хоче побавитись зі мною.
- Вона втомилась. Їй не можна багато ходити.
- Любця каже, що ходити вже не може, але ще може сидіти.
Катерина, мов навіжена, кидалась в корчі і виносила звідти Любцю на руках. Любця тихо шепотіла:
- Я не хочу їсти.
- То не будеш. Але помиємо ноги, добре?
- Добре?
- Добре.
Мене вже ніде не було. Я ображено сиділа на горісі і дивилась, як Каська заносить Любцю до своєї комірчини.
Любця була для мене виправданням зла. Доказом неабсолютності його природи.
Десь тоді я вперше сказала татові, що великого зла немає, а є тільки багато маленьких. Тато відповів, що я дурна.
- Але ж дивись, яка Каська добра з Любкою, як вона піклується нею і як її любить. Хіба те зло, про яке ти говориш, може любити?
- Каська так піклується Любкою, бо
