Згадай мене - Уляна Пас

- У вас побачення? - питає мама, коли заходить у мою кімнату і бачить, як я намагаюся підібрати вбрання. Все здається не тим, адже я навіть не уявляю, куди ми поїдемо. 

- Виходить, що так, - знизую плечима. - Як думаєш, що краще одягнути: джинси, чи все-таки сукню?

- Мені здається, що ти будеш гарною і в тому, і в тому, - усміхається мама.

- Ну, маєш тобі! - бурчу. - Я ж реально питаю, мамо! 

- Тоді бери сукню. Це безпрограшний варіант, - додає. 

Щаслива, що хоча б з цим вдалося визначитися, дістаю з вішака сукню сірого кольору довжиною до колін і мілкої в'язки. Думаю, в ній точно холодно не буде, якщо Рома знову надумає зустріти десь вечір або провести сонце. 

Волосся залишаю розпущеним, а на обличчя наношу легкий макіяж. Шкіряна куртка зверху, а на ноги чоботи на плоскій підошві. Здається, все готово, тільки хвилювання нікуди не зникло. 

- Ти просто світишся уся, - мама кладе руки мені на плечі й усміхається. - Я щаслива, що ви нарешті разом. Рома - хороший хлопець. 

- Я знаю, - кажу абсолютно щиро. Не втримавшись, цілую маму у щоку і, прихопивши сумку, залишаю кімнату. 

Швидко збігаю сходами вниз, а коли виходжу на ґанок, бачу Рому біля автомобіля. Він змінив кофту на футболку з довгим рукавом та куртку. Наші погляди зустрічаються, і хлопець зацікавлено роздивляється мене з голови до ніг. 

- Ти гарна! - заявляє, коли наближаюся, й одразу ж огортає мою талію руками. 

- Дякую! - усміхаюся, але, коли він тягнеться за поцілунком, відступаю. - Моя мама за нами спостерігає. 

Рома тільки хмикає на таку заяву, а тоді відчиняє для мене двері автомобіля. Сідаю всередину і чекаю, коли він також опиниться в салоні.  

Не встигає Рома розміститися нормально, а я вже сама тягнуся за поцілунком. Вікна тоновані, і нас точно не видно. 

Ми цілуємося так, наче не бачилися цілу вічність. Я навіть готова нікуди не їхати, лиш би все це не закінчувалося. Лиш би Рома постійно був поруч. 

- Ну що, їдемо? - питає хлопець, коли нам обом стає важко дихати. 

Доволі невпевнено киваю, але йому і цього достатньо, щоб завести двигун і скерувати автомобіль на дорогу. Сьогодні знову хороша погода, і це також тішить. Можна погуляти набережною, тримаючись за руки, або ж ще щось цікаве вигадати. 

- Не розкажеш, куди ми все-таки їдемо? - питаю, коли автомобіль набирає швидкість і ми покидаємо межі міста. Ця дорога мені не знайома, жодного разу тут не була. 

- Це ж сюрприз, Ді, - усміхається хлопець. Його рука лягає на мою ногу вище коліна, і стає ніяково. Рома виглядає розслабленим і щасливим, а я не впевнена, що варто так поспішати. Я тільки звиклася з думкою, що кохаю свого друга. Наші поцілунки зносять дах, але переходити до чогось більшого ще дуже рано. І він має це розуміти… 

Все стає більш-менш зрозуміло, коли бачу високу будівлю відпочинкового комплексу. Я ніколи тут не бувала, але неодноразово чула про це місце. Зокрема, і від Ані. Тут можна класно провести час. Оздоровитися і… поплавати. 

- Тільки не кажи, що будеш вчити мене плавати! - видихаю розгублено, коли автомобіль зупиняється на стоянці. 

- Окей! Буду мовчати! - сміється хлопець і першим залишає салон. 

- Ромо! - кричу йому вслід, але хлопця вже не зупинити. Виходжу на вулицю, і хвилювання миттєво звалюється на голову. 

- Чому така реакція? - хлопець обходить автомобіль, зупиняється поруч і обіймає мене за талію. - Я подумав, що тут буде краще вчити тебе плавати. В універі басейн в ненайкращому стані, а тут все начебто в нормі. Я читав відгуки про це місце. Практично усі гості задоволені. 

- Та справа зовсім не в місці, - зітхаю. - Просто усі наші попередні спроби закінчувалися сварками. Я не хочу, щоб і цього разу так було. Ну, подумаєш, не вмію я плавати, і що з того? 

- Ді, ти довіряєш мені? - всього одне питання від хлопця - і вся моя тирада сходить нанівець. Хочу пояснити йому, що справа зовсім не в довірі, а в моїх страхах, але натомість не надто впевнено киваю на знак згоди. - От і чудово! Ходімо! 

Рома цілує мене в губи і бере мене за руку. Переплітає пальці і веде до входу. 

Всередині нас зустрічають дівчата адміністратори, й одна з них проводить нас до роздягалень і розповідає про все, що тут є. Краще б Рома записав мене на шоколадне обгортання. Не треба напружуватися, тільки отримувати задоволення, а так… доведеться боротися зі страхами. 

- У мене немає купальника! - згадую одну важливу деталь, коли настає час розходитися по роздягальнях. 

- Твоя мама поклала купальник у сумку, - усміхається Рома, а я втрачаю дар мови від такої заяви. А він підготувався! Ще й маму мою підключити надумав!

Виходить, відступати дійсно нікуди і доводиться таки слухати хлопця. Все ж таки він добряче підготувався і відмовити буде меншою мірою негарно. 

Проходжу у роздягальню й одразу шукаю в сумці купальник. Знаходжу його доволі швидко, хоча все одно не можу зрозуміти, як мамі вдалося покласти його туди. Одягаюсь швидко, але, коли розглядаю своє зображення, стає шалено ніяково.