Ми були брехунами - Емілі Локхарт
Вони сказали, що люблять мене. Я відчувала це в Ґетових цілунках.
У тому, як сміявся Джонні.
Міррен навіть прокричала це в морську далечінь.
Я ДУМАЮ, САМЕ ТОМУ вони й були тут. Тому, що були мені потрібні.
83
МАМА СТУКАЄ У ДВЕРІ моєї кімнати і кличе мене. Я не відповідаю.
За годину вона стукає знов.
— Пустиш мене чи як?
— Йди геть.
— Це мігрень? Просто скажи.
— Це не мігрень, — відказую я. — Це інше.
— Я люблю тебе, Кейді.
Відколи я захворіла, вона весь час це повторює, але тільки тепер я розумію, що вона має на увазі: «Я люблю тебе, незважаючи на своє горе. Незважаючи на те, що ти несповна розуму. Я люблю тебе попри свої підозри щодо тебе».
— Ти ж знаєш, що ми всі тебе любимо? — кричить вона з-за дверей. — Тітка Бесс, і тітка Керрі, і дідусь, і всі ми? Бесс готує чорничний пиріг, який ти любиш. Витягне його за півгодини. Можеш ним поснідати. Я в неї спитала.
Я встаю. Підходжу до дверей і відчиняю, виглядаючи у щілину.
— Передай Бесс від мене «дякую», — кажу я. — Але я не можу прийти просто зараз.
— Ти плакала.
— Трішки.
— Ясно.
— Пробач, я знаю, що ти хочеш, аби за сніданком я була з вами в будинку.
— Не треба вибачатися, — каже мама. — Правда, Кейді, це не обов’язково.
84
ЯК ЗАВЖДИ, у Каддлдауні не видно нікого, поки мої ноги не стукотять по сходах. Тоді біля дверей з’являється Джонні, обережно ступаючи по битому склу. Побачивши моє обличчя, він завмирає.
— Ти згадала, — каже він.
Я киваю.
— Ти все згадала?
— Я не знала, чи ви досі тут.
Він простягає до мене руку. На дотик він теплий і реальний, але під очима — мішки, він змучений і блідий. І здається молодшим. Йому лише п’ятнадцять.
— Ми не можемо лишитися надовго, — говорить Джонні. — Це стає дедалі складніше.
Я киваю.
— Міррен найгірше, але ми теж уже відчуваємо.
— І де ви опинитесь потім?
— Коли підемо?
— Угу.
— Там, де ми перебуваємо, коли тебе тут немає. Там, де ми й були. Це як… — Джонні замовкає і чухає голову. — Як відпочинок. Як ніщо, коли так можна сказати. І, щиро кажучи, Кейді, я люблю тебе, я стомився до чортиків. Я просто хочу лягти і все. Для мене все це трапилося дуже, дуже давно.
Я дивлюся на нього.
— Мені так шкода, так шкода, милий мій старий Джонні, — кажу я, відчуваючи, що сльози вже стоять в очах.
— Не твоя провина, — відповідає Джонні. — Тобто ми зробили це разом, ми всі збожеволіли, ми всі мусимо відповідати. Не треба нести цей тягар, — говорить він. — Сумуй, шкодуй, але не вали все на себе.
Ми заходимо всередину, і Міррен виходить зі своєї кімнати. Я розумію, що, можливо, її не було тут до того, як я з’явилася на порозі. Вона мене обіймає. Її медове волосся тьмяне, кутики губ сухі й потріскані.
— Шкода, що я не змогла змінити нічого на краще, Кейді, — каже вона. — Мені дали один-єдиний шанс побути тут, і я не знаю, я змарнувала його, стільки брехала.
— Усе гаразд.
— Я хотіла бути людиною, яка вміє приймати, але в мені повно невитраченого гніву. Я думала, що буду правильною і мудрою, але натомість заздрила тобі і злилася на всю родину. Все переплуталося, а тепер усьому кінець, — говорить вона, ховаючи обличчя мені в плече.
Я обіймаю її:
— Ти була собою, Міррен. Більше мені нічого не треба.
— Мені треба йти, — каже вона. — Я не можу більше тут лишатися. Я йду до моря.
Ні. Будь ласка. Не йди. Не залишай мене, Міррен, Міррен. Ти потрібна мені.
Ось що я хочу сказати. Прокричати. Але не роблю цього.
Частина мене хоче стекти кров’ю у великій кімнаті або розтанути, перетворившись на калюжу болю. Але цього я теж не роблю. Я не скаржуся, не жаліюся.
Я просто плачу. Я плачу, і притискаю Міррен міцніше, і цілую її в теплу щоку, і намагаюся запам’ятати її обличчя.
Ми тримаємося за руки, втрьох ідучи на маленький пляж.
Ґет уже там, чекає на нас. Його профіль на тлі неба. Він назавжди залишиться для мене таким. Він повертається й усміхається мені. Біжить, і підхоплює мене, і крутить, ніби нам є що святкувати. Ніби ми щаслива закохана пара на березі океану.
Я вже не схлипую, але сльози без упину струменять із моїх очей. Джонні знімає свою кофту і віддає мені.
— Витри шмарклі, — турботливо пропонує він.
Міррен скидає сарафан і лишається в купальнику.
— Не можу повірити, що для цього випадку ти вдяглася в купальник, — каже Ґет, досі обіймаючи мене.
— Здуріти можна, — додає Джонні.
— Я люблю цей купальник, — говорить Міррен. — Я купила його в Едгартауні п’ятнадцятого літа. Пам’ятаєш, Кейді?
І я раптом розумію, що пам’ятаю.
Ми страшенно знудилися; малеча взяла напрокат велосипеди, щоб поїхати на ту екскурсію до Оук-Блафф, і ми гадки не мали, коли вони повернуться. Ми мусили дочекатися їх і привезти назад на човні. Хай там як, але ми купували солодощі, дивилися на вітровкази і нарешті зайшли у магазин для туристів і приміряли найвульгарніші купальні костюми, які знайшли.
— Тут на попі написано «Він’ярд для коханців», — кажу я Джонні.
Міррен обертається, і справді — там напис.
— Вогонь слави і все таке[21], — говорить вона не без гіркоти. Вона підходить і цілує мене в щоку. — Будь трохи добріше, ніж мусиш, Кейді, і все буде добре.
— І ніколи не їж нічого, більшого за власну дупу! — горлає Джонні.
Він швиденько обіймає мене і скидає туфлі. Вони вдвох заходять у воду.
Я повертаюся до Ґета.
— Ти теж підеш?
Він киває.
— Мені так шкода, Ґете. Мені так шкода, так шкода, і я ніколи не зможу загладити свою провину перед тобою.
Він цілує мене, і я відчуваю, як він тремтить, і обіймаю його так, ніби можу зупинити, ніби можу змусити цей момент тривати, але його шкіра холодна і волога від сліз, і я знаю, що він іде.
Добре бути коханим, хай навіть ненадовго.
Приємно знати, що колись давно були собі на світі я і Ґет.
Потім він вирушає, і я не можу витримати розлуки, і я думаю, що це не може бути кінець. Неможливо повірити, що ми більше не будемо разом, особливо тепер, коли наше кохання таке справжнє. У цієї історії мало бути щасливе закінчення.
Але ні.
Він залишає мене.
Звичайно, він уже мертвий.
Історія скінчилася
