Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Потім я залила підлогу, склала на ній газети і відступила в маленький коридорчик, який вів до запасного виходу. Я зняла мокасини й кинула на стос журналів. Я відступила у проріз сухих дверей і відставила каністру. Дістала з кишені джинсів коробку сірників і запалила рулон паперових рушників.

Я кинула палаючий рулон на старі газети і простежила, як вони зайнялися. Вогонь загорівся, здійнявся, розповсюдився. Через подвійні двері кабінету я бачила, як вогонь перекинувся на коридор з одного боку і на вітальню з другого. Канапа запалала.

Потім переді мною вибухнули вогнем книжкові полиці, папір, просочений пальним, горів найшвидше. Раптом стелю охопило полум’я. Я не могла відвести очей. Воно було жахливе. Якесь неземне.

Потім хтось закричав. І ще раз закричав.

Звук долинав з кімнати просто наді мною, зі спальні. На другому поверсі працював Джонні. Я підпалила кабінет, і полум’я розгорілося тут швидше, ніж деінде. Вогонь підіймався, а Джонні ще не вийшов.

О ні, о ні, о ні. Я кинулася до запасних дверей, але вони були замкнуті на засуви. Руки мої були слизькі від пального. Метал уже нагрівся. Я відсувала засуви — один, два, три, але щось пішло не так і двері заклинило.

Знов крик.

Я знову спробувала відімкнути засуви. Не змогла. Здалася.

Затуливши рот та ніс руками, я пробігла крізь палаючий кабінет і коридор на кухню. Дякувати Богові, вона ще не горіла. Я кинулася по вологій підлозі до передпокою.

Спіткнулася, ковзнула і впала, вимастившись у калюжі пального.

Краї моїх джинсів загорілися, поки я бігла через кабінет. Полум’я перекинулося на пальне на підлозі кухні й підповзло до буфета в сільському стилі і до бабусиних веселих рушників для посуду. Вогонь ковзнув до виходу з передпокою просто переді мною, і я бачила, що тепер джинси горять уже від гомілок до колін. Я кинулась до дверей, пробігаючи крізь полум’я.

— Виходьте! — кричала я, хоча сумнівалася, що мене хтось чує. — Швидко виходьте!

На вулиці я кинулася на траву. Покачалася, поки джинси не припинили горіти.

Я бачила, що два верхні поверхи Клермонту вже палали, та і мій перший поверх був охоплений вогнем. Щодо підвалу я не могла стверджувати напевне.

— Ґет! Джонні! Міррен! Де ви?

Тиша.

Стримуючи паніку, я сказала собі, що вони, мабуть, уже вийшли. Треба заспокоїтися. Усе буде гаразд. Мусить бути.

— Де ви? — загорлала я знов.

Укотре без відповіді.

Вони, мабуть, у сараї для човнів, пішли залишити свої каністри. Це було недалеко, і я побігла, вигукуючи їхні імена так голосно, як тільки могла. Мої босі ноги стукотіли дерев’яною стежкою, і від цього стукоту розливалась якась дивна луна.

Двері були зачинені. Я різко їх шарпнула.

— Ґет! Джонні! Міррен!

Нікого. Але вони можуть уже чекати в Каддлдауні, правда ж? Дивуються, напевне, чому мене так довго нема.

Доріжка від сараю для човнів проходить повз тенісні корти і до Каддлдауну. Я знов біжу, острів якийсь незвичайно тихий у темряві. Я повторюю собі знов і знов: «Вони там. Чекають на мене. Хвилюються за мене. Ми радітимемо тому, що ми всі в безпеці. Ми промиємо мої опіки крижаною водою і відчуватимемо, як нам неймовірно пощастило. Так і буде».

Але коли я підходжу до будинку, то бачу, що там темно. Ніхто не чекає на мене.

Я кидаюся до Клермонту, і, коли бачу його, він горить увесь — знизу догори. Кімната з баштою палає, спальні горять, вікна підвалу мерехтять помаранчевим світлом. Навколо гаряче.

Я підбігаю до передпокою і відчиняю двері. Дим виривається назовні. Я стягую просочені пальним джинси і светр, задихаючись і кашляючи. Я заходжу всередину, просуваюся до сходів на кухні, прямуючи до підвалу.

На півдорозі до підвалу стіна вогню. Стіна. Ґет не вийшов. І поблизу його нема.

Я розвернулася і побігла нагору до Джонні та Міррен, але дерево палало в мене під ногами. Поруччя палало. Сходи переді мною з іскрами обвалилися. Я позадкувала.

Я не могла піднятися.

Я не могла їх урятувати.

Я могла йти лише вниз, і більше нікуди,

нікуди,

нікуди,

нікуди.

82

Я пам’ятаю ЦЕ як зараз, сидячи на сходах Уїндерміру, досі вдивляючись у те місце, де Ґет розчинився в темряві. Усвідомлення того, що я скоїла, опускається туманом мені на груди — холодним, темним, всеохопним. Обличчя судомить, я зіщулююся. Крижаний туман розтікається з грудей по спині й шиї. Проникає мені в голову і спускається вниз по хребту.

Холодні, холодні докори сумління.

Не треба було поливати кухню першою. Не треба було підпалювати кабінет. Як тупо було просочувати книжки аж так ретельно. Будь-хто сказав би, як саме вони згорять. Будь-хто.

Треба було домовитися, коли саме підпалювати газети. Мені треба було наполягти на тому, щоб ми трималися разом. Не треба було мені бігти в сарай. Не треба було бігти до Каддлдауну.

Якби ж я швидше повернулася до Клермонту, я б могла витягти Джонні. Або попередити Ґета, перш ніж запалав підвал. Можливо, я могла б знайти вогнегасники і якось зупинити полум’я.

Можливо, можливо. Якби, якби.

Я так багато хотіла: життя без обмежень і упереджень. Життя, у якому можна вільно кохати і бути коханою.

І от — я убила їх. Моїх Брехунів, моїх любих Брехунів.

Убила їх. Мою Міррен, мого Джонні, мого Ґета.

Це усвідомлення проникає по хребту в плечі і в кінчики пальців. Воно перетворює їх на кригу. Вони кришаться і розпадаються, маленькі скалки осипаються на сходи Уїндерміру. Тріщини розходяться по руках, і по плечах, і по шиї. Обличчя моє заморожене і перекошене відьминим криком горя. Горло моє стиснуло. Я не можу вимовити ані звуку.

Ось я, вкрита кригою, хоча заслуговую на те, щоб згоріти.

Краще б я мовчала про те, що слід взяти все у власні руки. Я могла б не говорити цього. Піти на компроміс. Говорити по телефону було б не так уже й погано. Ми б невдовзі отримали права. Вступили б до коледжів, і будинки прекрасної родини Синклерів втратили б будь-яке значення.

Ми могли би бути терплячими.

Я могла б стати голосом розсудливості.

Ми могли б, випивши тітчиного вина, забути наші амбіції. Вино могло б присипити нас. Ми могли б відключитися перед телевізором, хай сердиті і безсилі, але нічого не підпаливши.

Я нічого не можу повернути.

Я повзу всередину і нагору в спальню, на руках з потрісканої криги, лишаючи за собою шматочки змерзлої плоті. П’ятки, коліна.

Під ковдрами я здригаюся в конвульсіях, частини мене відпадають, лишаючись на подушці. Пальці. Зуби. Щелепа. Ключиці. Нарешті, нарешті тремтіння припиняється. Я починаю зігріватися й танути.

Я оплакую своїх тіток, які