Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Ліберті, Бонні і Тафта, які втратили сестру.

Дідуся, який бачив не тільки, як згорів ущент його палац, а й те, як загинули його онуки.

Собак, бідних неслухняних собак.

Я оплакую безглузді, бездумні скарги, які озвучувала все літо. Ганебну жалість до себе. Плани на майбутнє.

Я оплакую всі речі, які пороздавала. Я сумую за своєю подушкою, книжками, фотографіями. Я здригаюся від своєї подоби благодійності, від своїх нібито чеснот, від брехні, яку я собі казала, від покарань, які сама собі призначила, і покарань, які накликала на свою матір.

Я плачу, жахаючись того, що я тягар для всієї родини, але ще жахливіше те, що я — причина такого болю.

Врешті-решт, ми не врятували ідилію. Вона зникла назавжди, якщо взагалі колись існувала. Її незаплямованість, чистота минулих днів розвіялися, коли ми осягнули розмах гніву тіток після того, як померла бабуся, а дідусь почав божеволіти.

Коли ми стали злочинцями. Коли ми стали привидами.

Тітки обіймалися не тому, що звільнилися від ваги Клермонту і всього, що він символізував, а через горе і співчуття. Не тому, що ми звільнили їх, а тому, що скалічили і перед лицем трагедії вони трималися одна одної.

Джонні. Джонні хотів пробігти марафон. Хотів бігти милю за милею, доводячи, що його легені не підведуть. Доводячи, що він саме такий чоловік, яким хотів бачити його дідусь, доводячи, що він сильний, незважаючи на свій зріст.

Його легені наповнилися димом. Тепер йому нема чого доводити. Нема причин бігти.

Він хотів купити машину і їсти красиві тістечка, які бачив у вітринах кондитерських. Він хотів багато сміятися, купувати витвори мистецтва і носити добре пошитий одяг. Светри, шалики, вовняні смугасті речі. Він хотів змайструвати тунця з «Лего» на заміну опудала. Він відмовлявся бути серйозним, він був збіса несерйозний, але речам, які мали для нього значення, він віддавався повністю. Бігу. Віллу і Керрі. Брехунам. Своєму почуттю справедливості. Він відмовився від грошей на навчання, не розмірковуючи, аби захистити свої принципи.

Я думаю про сильні руки Джонні, смужку білого крему проти засмаги на його носі, про час, коли ми разом почувалися недобре через отруйний плющ і лежали поряд у гамаку, почісуючись. Про те, як він збудував нам з Міррен ляльковий будиночок з картону і каміння, яке знайшов на березі.

Джонатан Синклер-Денніс, ти був би світлом у темряві для багатьох людей. Ти був світлом. Ти був.

І я підвела тебе найгіршим із можливих способів.

Я оплакую Міррен, яка хотіла побачити Конґо. Вона ще не знала, як хоче жити і у що вона вірить, але знала, що то її місце. Тепер воно ніколи не буде для неї реальним, завжди лишиться тільки на фотографіях, у кіно і в історіях, опублікованих заради людської розваги.

Міррен багато говорила про сексуальні стосунки, але ніколи їх не мала. Коли ми були менші, то часто засиджувалися вночі, спали разом на терасі Уїндерміру в спальних мішках, сміялися, їли вершкову помадку. Ми лаялися через Барбі, і робили одна одній макіяж, і мріяли про кохання. У Міррен ніколи не буде весілля з жовтими трояндами і нареченого, який кохатиме її досить сильно, аби вдягти чудернацький жовтий смокінг.

Вона була дратівлива. І зверхня. Але завжди вміла з цього посміятися. Її легко було довести до істерики, і вона майже завжди була зла на Бесс і знервована через близнючок, але потім їй ставало шкода і вона страждала і мучилася через свій гострий язик. Вона справді любила свою родину, любила їх усіх, і часто читала малим книжки, і допомагала робити морозиво, і віддавала їм гарні мушлі, які знаходила на березі.

Вона не може більше вдосконалюватися.

Вона не хотіла стати, як мати. Не хотіла бути принцесою, ні. Можливо, дослідницею, бізнес-леді, доброю самарянкою, тою, хто готує морозиво, — щось таке.

Кимось, ким вона ніколи не стане через мене.

Міррен, я не можу навіть вимовити «пробач». Навіть у скраблі не знайдеться слова, щоб описати, як мені погано.

І Ґет, мій Ґет.

Він ніколи не вступить до коледжу. Його розум завжди був спраглий, він постійно перевертав усе догори дригом, шукав відповідей, а не розуміння. Він ніколи не задовольнить свою допитливість, ніколи не прочитає сто найкращих романів усіх часів і народів, ніколи не стане тією великою людиною, якою мріяв стати.

Він хотів зупиняти зло. Хотів проявляти свій гнів. Він жив на повну, мій сміливий Ґет. Він не мовчав, коли люди хотіли, аби він замовк, він змушував їх слухати і слухав у відповідь. Він відмовлявся вважати речі простими, хоча його завжди було легко насмішити.

О, і він мене смішив. І змушував думати, навіть коли мені не хотілося, коли було лінь звертати на щось увагу.

Ґет дозволяв крові з моїх ран текти і текти на нього. Він не зважав. Він хотів знати, чому я поранена. Він питав, як йому загоїти мої рани.

Він більше ніколи не скуштує шоколаду.

Я кохала його. Кохала. Усім серцем. Але він мав рацію. Я не знала його насправді. Я ніколи не побачу його квартири, не їстиму того, що приготувала його мама, не познайомлюся з його шкільними друзями. Я ніколи не побачу простирадла на його ліжку і постерів на стіні його кімнати. Я ніколи не побачу їдальні, де він їв сендвічі з омлетом на сніданок, і закутка, де він залишав свій велосипед, прикріпивши його подвійним замком.

Я навіть не знаю, чи купував він сендвічі з омлетом і чи чіпляв постери на стіни. Я навіть не знаю, чи було в нього простирадло та велосипед. Я лише уявляю — і закуток, і подвійний замок, — тому що я ніколи не була у нього вдома, не бачила його життя, не знала, якою людиною був Ґет поза островом Бічвуд.

Тепер його кімната вже, напевне, порожня. Минуло два роки, як він помер.

Ми могли б.

Ми могли б.

Я втратила тебе, Ґете, через те, що була відчайдушно, відчайдушно закохана.

Я думаю про те, як згоріли мої Брехуни, про останні хвилини їхнього життя, як вони задихалися димом, як зайнялася їхня шкіра. Як боляче їм було.

Волосся Міррен у вогні. Тіло Джонні на підлозі. Кисті Ґета, обпалені кінчики пальців, руки поглинає полум’я.

На долонях написані слова.

На лівій: «Ґет». На правій: «Кейденс». Моїм почерком.

Я плачу, бо я єдина, хто вижив. Бо мені доведеться прожити життя без Брехунів. Тому що їм доведеться пройти те, що на них чекає, без мене.

Я, Ґет, Джонні та Міррен.

Міррен, Ґет, Джонні та я.

Ми були тут цього літа. І водночас нас не було. Так і ні.

Це моя провина, моя провина, моя — але попри це вони