Жити сьогодні - Христина Лукащук

Десь трохи більше місяця минуло, аж однієї ночі, я прокинулася, налякана. Тітка нечутно під мою ковдру прокралася і почала своїм гарячим тілом до мене тулитися. А тітка показна була – висока, ставна, з гордовитою поставою, хоч, як на мене, трохи зависока. Ноги стрункі, стан тонкий і бюст мала, мов намальований. Чоловіки за нею шиї звертали. Тож притулилася вона до мене тілом усеньким, відчуваю, що нічого на ній немає. Мені аж дух перехопило. Гадки не маю, що то тітка собі намислила. Серце, мов навіжене, калатає, кров у скронях пульсує, щоки палають і зуби цокотять, мов у лихоманці. Я їх міцніше зціпила, аби не кричати – язик закусила, але що не сплю – не виказую. Моя непорушність додала їй упевненості. Вона акуратно, щоб не розбудити, мене обняла і мою грудь собі в долоню поклала. Завмерла вона і я завмерла. Мені б на ноги зірватися, та щось не пускає. Наче паралізувало. Зроду ще ніхто до грудей моїх не торкався. Мало не плакала. Бо не таких відчуттів сподівалася. А тітка геть осміліла. М’яла мої груди з усієї сили, аж поки дихати їй важко стало. Гаряча вся, до спини мені тулиться, аж сорочка нічна змокріла. Ще й стогне тихесенько – скавулить. Мов чуже щеня. І шкода його, і помогти нічим не можеш.

Раптом тітка відсахнулася від мене, мов ошпарена. На спину перекинулася, руку, якою мені щойно груди м’яла, собі між ноги засунула, і ритмічно пестити себе почала. Стихала лише, коли пальці собі слинила. Все швидше стогнати крізь губи закушені почала.

– Ще, ще, – просить.

Так з тим «іще» на вустах і затихла. Здригнулася ще раз усім тілом і до ранку жодного разу не поворухнулася – мов убита спала.

Наступного дня додому з паном чужим повернулася. Крутилась навколо нього дзиґою і все щось на вухо йому шепотіла. Той тільки всміхався ласо та з показною скромністю рукою білою і доглянутою відмахувався.

Вечеряли ми при свічках і стіл був столовим сріблом сервірований. Мені тітка вперше вина налила й випити веліла. Потім за руку до спальні відвела, хоча була ще не пізня година. Я все, як вона хотіла, робила. Коли ми зайшли до кімнати, знову мені веліла роздягнутись і так на ліжко всадовила. Відійшла, глянула, знову прицінилась. Волоссям груди прикрила. Мені сльози на очі набігли і от-от скотитися мали, коли я второпала нарешті, що вона задумала. Та тітка очі свої на мене звела і так подивилася, що не тільки сльози висохли – кров у жилах застигла.

Сиділа я так довгенько, хвилин, мабуть, зо двадцять – про ціну, видно, домовлялись. Тітка в мене скупа була. Раптом двері рипнули, і чужий пан якось так боком до спальні ввійшов. Став переді мною і завмер, мов укопаний. Ні слова не каже. Тільки очі його – великі сірі очі, мов у коропа старого, туди-сюди бігають, місця собі не знаходять. Обернувся – обдивляється. Знайшов крісло під стіною і до нього ішов. Вмостився собі в кутку, і не видно його, аж поки не забалакав.

– Встань, дівчино, щоб я краще тебе розгледів. Дуже вроду твою тітка мені вихва… – та й осікся. – Я на повен зріст устала, волосся перса відкрило. Стою перед ним, тілом голим свічу. Раптом упала на коліна, руки, мов до молитви склала, і до нього. Мовчу, нічого не кажу, бо тітка під дверима слухає – чатує. Тільки очі до нього наставила. А в очах – весь біль мій, розпач весь і… благання. Ні сльозинки – сама мольба.

Чоловік повільно підвівся і, минувши мене, рушив до дверей. Рвучко до себе відхилив – тітка й відскочити не встигла. Гнівний погляд кинув і пройшов повз неї, мов повз непотріб якийсь. Тітка спалахнула, та не показує. Образу стерпіла, гостя за двері випровадила – той навіть не озирнувся, – і, мов фурія, до мене вернулася.

– Ти що йому, пакосна, сказала? Що ти йому зробила? – кричить.

Я мовчу. Раптом до мене припала, накривало з ліжка зірвала і мене ним затуляє. Від кого? По голові гладить, до себе тулить і, мов божевільна, гарячково мене просить:

– Пробач, дитинко, лихий поплутав. Пробач мені, якщо зможеш.

Я й пробачила. Все ж не чужа вона мені.

За якийсь час я її навіть братика мого до себе взяти впросила, та не було вже його живого. Спізнилися.

Довго я відійти не могла від звістки страшної. А тітка, наче й розуміти мене почала. То слово добре скаже, то по голові так, ненавмисно, погладить. Аж сльози на очі наверталися від уваги такої. Тітка серйозно за мене взялась. Піаніно своє настроїла. Вчити мене почала. В школу художню мене віддала – книжки із мистецтва з антресолей подіставала.

Одна репродукція найбільше мені запам’яталася, Фелісьєна Ропса «Любові і ненависті навпіл», датована близько 1878 роком. На ній зображено клубок із переплетених тіл. Оголених тіл чоловіка і жінки. Їхніх лиць не видно – вони притулені одне до одного в пристрасному поцілунку. Видно тільки лисувате тім’я чоловіка, який буквально вчепився розчепіреною долонею в довге, розкидане по ліжку волосся жінки. Його м’язисте тіло напружене в нелюдських зусиллях завоювати, підкорити собі жіноче жагуче тіло. Вона не обм’якла безвільно в обіймах, а обома ногами притуляє його, неначе хоче ввігнати в себе. Пальцями лівої руки вона вчепилась йому в спину, правою ж підсвідомо стискає простирадло, наче шукає порятунку від спраглого любові чоловіка. Вони обоє несамовиті й оскаженілі у своєму бажанні. І… відверто самотні у своїй плотській люті.

Хоч скільки б розглядала цю репродукцію, в мене ніколи не виникало відчуття, що я підглядаю чи своєю присутністю тривожу героїв твору. Ні підлітком, ні зараз, коли стала зрілою жінкою. Мені завжди ввижалося, що то я… там.

Раптом вона замовкла. Її очі зволожилися і часто закліпали. Мабуть, щоб не дозволити впасти непроханій сльозі.

– Я її згодом у майстерні у свого… коханого побачила… Як він? – не стрималася, в очах – тремтіння полохливе.

– Прошу вас, відведіть мене до нього. Я більше не можу бути так близько і не бачити його. Ви ж мене не затримуватимете?

– Гаразд, але він не приходить до тями…

Вона вже стояла коло дверей і чекала, поки лікарка вийде з-за столу і проведе її до нього.

У палаті вона не розгубилася, відразу кинулася до нього.

– Любий, коханий… – вона стояла коло нього і