Жити сьогодні - Христина Лукащук

і дуже-дуже тихий. Я мало не впала – це був мій давній іще шкільний приятель. Він запрошував мене на прогулянку. Чому би й ні? З тієї прогулянки ми повернулися до нього додому, де я залишаюся і досі, – жінка мрійливо всміхалася. Зі зморщок навколо її очей було видно, що радіє вона щиро.

– Тому я прийшла подякувати цьому молодому чоловікові за те, що в мене є. Хай там як, а це його заслуга. Поруч із ним я зрозуміла, хто я і чого хочу. Тому, зустрівши чоловіка, який кохав мене з першого класу, таки зуміла його розпізнати і… вберегти. З ним я щаслива й ціную це понад усе.

Якщо я можу чимсь йому допомогти… гроші, знайомства, то ви тільки скажіть, я зроблю усе, – її голос лунав зворушливо-рішучо.

– Дякую, я розумію. Та це малоймовірно. Він не приходить до тями, незважаючи на всі наші старання.

У лікарняному ліжку лежав непритомний чоловік, а обабіч стояли дві дивовижні жінки. Одна з них раділа зі свого щастя, причиною якого вважала саме його, а інша була в тремтливому передчутті щастя і теж була вдячна цьому чоловікові. Бо саме зараз, після сповіді цієї незваної гості, багато чого зрозуміла. Як зрозуміла також, що зволікати більше не можна.

6

Ще не розпочався робочий день, а слідчий уже був біля дверей палати. Його наче магнітом сюди тягнуло. Він ховав за спиною букет, який щойно купив на квітковому ринку. Такий ринок один на все місто, зате вибір там шалений. Чоловік спантеличено ходив між довгими рядами, а в голові йому паморочилося від розмаїття кольорів, запахів, парникової задухи і верескливих припрошувань продавців.

Його очі розбігалися від квіткового розмаїття. Він розгубився. Але й до послуг улесливих продавчинь вдаватися не хотілось. Йому взагалі не хотілося ні з ким розмовляти, крім неї. Хотілося розпочати свій день із тихо мовленого лише до неї одної – «доброго ранку».

Несподівано для себе обрав ромашки. Таких гігантських жовтих серединок він ніколи досі не бачив. Аж усміхнувся, уявивши собі, яке гігантське має бути сонечко – чи бедрик, чи божа корівка, як називають цю комаху, – яке б пасувало до тих серединок. Давно, дуже давно він нікому не дарував квітів.

Уже й рука затерпла, бо букет таки був чималенький, а він усе не наважувався постукати у двері палати. Нікого не питав, але знав напевно – вона там. Боявся, що вона там не сама. Не хотів, аби хтось був свідком його почуттів, які призначалися тільки для неї. Він і так, мов шпигун, прослизнув повз реєстратуру, щоб не побачили його з квітами. Дивно, люди завжди соромляться виявляти позитивні почуття, а негативні – ніколи. Нам простіше когось образити, облаяти, завдати болю, ніж усміхнутися, чи мовити добре слово, чи подарувати квіти.

Сьогодні – особливий день, він це відчував. Принаймні мусить таким стати. Рішуче натиснув на клямку. Як і вчора, на нього одночасно звели очі дві жінки. І знову в них було щось схоже. Тільки сьогодні вони були ні не здивовані, ні налякані. Вони були – втомлені… і щасливі тим променистим, рідкісним щастям, яке поселяється в душі, аби нікуди більше не йти. Він хотів зрозуміти, що сталося між ними тут, у палаті, але вчасно облишив цю ідею. Хіба можна щось зрозуміти з таємного мовчання двох жінок?

– Пробачте, – він галантно, замість привітання вклонився гості.

Впевнено підійшов до лікарки, ледь нахилився і видихнув їй у скроню заповітне «доброго ранку». І нарешті вийняв із-за спини букет. Вона обома руками обхопила ромашки, які пахли весною, світанком, гарячою кавою і ще чимось… дуже домашнім, і сльози самі покотились з очей.

Вона сміялась і ховала у квітах свою ніяковість, свою тривогу і свою радість. Вона сміялась, і жовтий пилок цяткував їй обличчя. Скоро вона сама стала, мов ромашка. Пахуча, жовтогаряча й трохи розгублена.

Скориставшись моментом, гостя вийшла з палати. Вона ще раз озирнулася на нерухомого чоловіка і самим тільки поглядом – попрощалася.

– Збирайся, я відвезу тебе додому. Тобі необхідно відпочити. Тим більше, мені знову потрібна твоя допомога в одній справі, – і він пригорнув її до себе разом із ромашками.

– Але ж моя допомога не дає жодних результатів, – несміливо заперечила крізь усміх.

– Це поки що, – і він ніжно взяв її за руку.

Коли вони не повернули ліворуч там, де їй потрібно звертати додому, вона похолола. Геть забула, що вона… Що в неї більше немає дому. Що вона не може більше туди повертатися. Що вона так і не знайшла собі помешкання. Але втома зліплювала повіки, і вона задрімала в нього на плечі.

– Ось ми і приїхали, – прошепотів слідчий.

Низький чоловічий голос, який почула крізь сон, розлився в ній теплом і солодким тремом. Розплющивши очі й стріпнувши волоссям, вона остаточно відігнала від себе сон і… застигла. Машина стояла перед незнайомою будівлею. Їй не випадало запитувати про щось при водієві, аби не ставити всіх, а насамперед себе, в незручне становище. Тому подала руку і слухняно вийшла з авто.

Пішки піднялись на четвертий поверх. У під’їзді було світло і на диво дуже чисто. Давно не бачила такого порядку. Зупинилися перед масивними дерев’яними дверима. Однією рукою слідчий відмикав двері, а другою міцно тримав її долоню, і вона почувалася… захищеною.

– Проходь, сама з усім розберешся, а я – до праці. Багато невідкладних справ, а о четвертій я по тебе заїду, – одночасно з усмішкою, що проступала в нього на обличчі, в неї здивовано округлювалися очі.

– Ключів не залишаю. Замкну, щоб не втекла, – всміхався самими очима. І німе запитання тремтіло на вустах.

Замість відповіді – кивнула на знак згоди і, не чекаючи поки замкне за собою двері, пішла шукати ліжко.

Те, що він ретельно готувався до її приходу, відразу впадало в очі. Всюди – ідеальна чистота. Все на своїх місцях. В кухні на великому, на дванадцять персон, столі стояв кавник, накритий лляним рушничком. Вона обережно підійшла до столу і, знявши рушник, налила собі кави. Вона давно охолола, але такого смачного трунку вона ще в житті не куштувала. Акуратно накривши кавник, підійшла до вікна. Будинок, як і їхня лікарня, стояв на пагорбі, тільки з протилежного боку міста. Відкривався чудовий краєвид, який не заступала жодна споруда. Холодна, гірка, саме така, як їй подобається, кава, ранкова тиша, запах яєчні, який ще не зовсім вивітрився, мабуть, то був його сніданок. Усе це було якесь до болю знайоме