Жити сьогодні - Христина Лукащук
Я тужила за братом.
Та дівчина виявилась покидьком. Не знаю, чи вживають слово «покидьок» до осіб жіночої статі, але те, що вона ним була – чистісінька правда.
Їй доводилося запихати мене їжею силоміць. Я не слухалась батьків, її – тим більше. Зціпивши до болю рота, я сиділа за столом і вперто дивилася поперед себе, – зі стіни до мене єхидно посміхалася Мона Ліза з репродукції да Вінчі. Хто й коли почепив цю картину, для мене й нині загадка. Зрештою, няньці набридала моя мовчазна війна, і вона спокійнісінько з’їдала мою порцію і мила за собою посуд. Вмикала телевізор, зручно вмощувалася на широчезній канапі і, лускаючи соняшникове насіння, якого завжди мала повні кишені, чекала моїх батьків. Почувши в передпокої шум – слух вона мала чудовий, – вимикала телевізор, поправляла подушки на канапі і, начепивши улесливо-солодку, майже як у Мони Лізи з репродукції, усмішечку, зустрічала моїх родичів.
Та згодом дівчині і це набридло. Вона була значно вигадливіша за мене. Почала приводити свого хлопця. Це був підліток, який хотів, аби його вважали дорослим. Він пнувся говорити басом, хоч іноді його голос зривався до фальцету. Він наслідував манеру поведінки поважного чоловіка, якого побачив, мабуть, колись у кіно. Але варто було, аби його щось зацікавило: свист за вікном чи якась річ на книжковій полиці – він вмить забував за свою роль і прожогом кидався туди. Задовольнивши цікавість, хлопець знову неквапом повертався на своє місце.
Спершу мені навіть було цікаво за ним спостерігати, відстежувати зміни на його обличчі. Бо часом на ньому проступала проста, щира цікавість, звичайна дитяча радість, рідше – захоплення чи навіть повага.
Вони обоє виїдали все, що було в холодильнику (батькам дівчина пояснювала, що в мене з’явився апетит), влягалися на диван і, втупившись в екран телевізора, лускали насіння. Хлопець ішов задовго до приходу батьків. Мені це не подобалось, але вони не чіпали мене – я не чіпала їх.
Ідилія тривала недовго. Одного разу хлопець приніс пляшку якоїсь чемерівки. Вони випили з дівчиною кілька келишків і захмеліли. Моя нянька почала навіжено реготати, а хлопець, перехилившись через стіл, узявся мацати за цицьки, що завжди готові були вилізти в неї з пазухи. Дівчина пручалась, але не надто переконливо. Хай там як, а пазуху свою підставляла. Нарешті він зірвався зі стільця, вхопив її за руку і, незважаючи на мою присутність, штовхнув на диван. Я стояла за спинкою того дивана, тож нічого не бачила і не чула, окрім метушні, хтивого сопіння і її такого ж навіженого реготу, що й за столом.
Наступного дня все повторилося. Та цього разу він її нікуди не вів і не жбурляв, а припер до столу писком просто в миску з-під зупи й одним рухом задер спідницю. Але довго вовтузився з колготами, весь час згадуючи свою матір, і когось гаряче проклинав. Скориставшись з його заклопотаності, я хотіла було прошмигнути повз них до своєї кімнати. Та він розлютився ще дужче і велів мені стояти й не дихати, бо зробить зі мною те, що й з дівчиною.
Перспектива була не вельми приваблива. Я перестала дихати. Не знаю, скільки часу минуло, але коли я прийшла до тями і розплющила очі, то біля мене стояла мати і щось сердито казала батькові. Я почула лишень уривок фрази, яка закінчувалась словами, що якщо так далі піде, то вони будуть змушені віддати і мене. Батько пробував заперечити, мовляв, це ж наша дитина, та мати тільки люто на нього глипнула. Він замовк. Більше я не чула, аби він щось говорив.
Моє зомління трохи вплинула на няньку. Вони з хлопцем знову просто їли, дивилися телевізор і лускали насіння. Та за деякий час знову осміліли. Більше зі мною ніхто не церемонився і не велів не дихати. Щоб не впала, вони прив’язували мене до стільця й примушували дивитись, як вони те роблять. Він ніколи повністю не скидав штанів. Вони брижилися під коліньми, а коли він, закінчивши свій процес, а закінчувався він у нього так швидко, що я навіть не встигала знітитися, пробував кудись піти, то був схожий на пінгвіна, що вигріває між ногами своє яйце.
І навіть з цим можна було б змиритись, аж поки вони вирішили, що сидіти й дивитися – завелика для мене нагорода. Вони захотіли, щоб я брала участь у їхніх розвагах. Дів чина знехотя пробувала заперечити, мовляв, якщо мої предки взнають, то виженуть її, і де вона ще знайде таку роботу, щоб і наїстися можна було, і сексом побавитися. Та хлопець, розпалений чемерівкою, наказав їй нічого не боятися, бо він мужик і все бере на себе. Він посадив мене на стілець і розщепив ширінку.
Я ніколи досі не бачила чоловічої ширінки так близько. З такої куцої відстані на колись чорних штанях легко можна було розгледіти більші і менші сірі плями, до яких поприлипав бруд. Це було так близько, що, вдихнувши глибше, можна було почути глевкий нудотний запах сечі. Я боялась вдихати, але не дихати теж було страшно.
Раптом він рвучко, наче факір у цирку, крізь утворену розсунутою блискавкою шпарку витягнув зі ширінки щось, що я зблизька теж бачила вперше. Я не злякалась, хоч хлопець саме цього прагнув. Його пеніс був трохи більший за пеніс мого брата, якого я донедавна бачила без штанців мало не щодня. Від огиди я випросталась. Хлопець сприйняв мою штивність за параліч і, для годиться, потрусив іще трохи в мене перед очима своїм нікчемним причандаллям, який до того ж поширював бридкий запах немитого тіла. Заспокоївшись і з почуттям виконаного обов’язку, сховав його назад у штани.
– Ксе, вона до смерті налякана. Родичам нічого не скаже. Роздягни її і веди сюди.
Сам розсівся на канапі, розкинувши ноги. Дівчина слухняно, мов загіпнотизована, підійшла до мене. З виразу її перекошеного і зблідлого обличчя було видно, що їй це не до вподоби, проте вона покірно виконувала його накази. Вона мене роздягнула і поставила перед ним.
Той почервонів як буряк, очі налилися кров’ю. Він дивився на мене каламутними очима. Погляд його прикипів до низу мого живота. Потім знову вийняв свого звірка, якого я вже не боялась, і почав з ним загравати. Мені зробилося холодно і почав проймати дрібний дрож. Хлопець не відводив від мене очей. Щораз сильніше трусив звірком, здавалося,
