По той бік мосту - Мері Лоусон
Ієн перевернув білет і глянув на перше питання. Дуже просте. Математику або розумієш, або ні.
– Чому ти спізнився? – запитав він Піта згодом.
– Я не спізнився.
– Він міг тебе вигнати. Ти ж знаєш, який він.
– Але ж не вигнав, правда? – мовив Піт.
Вони стояли біля велосипедної стійки позаду школи. Піт поставив свого велосипеда догори дриґом, щоб відрегулювати ланцюга, і тепер крутив педаль рукою. Колесо свистіло в повітрі пізнього ранку.
– Якщо спізнився на іспит – це все, – вів далі Ієн, відчуваючи, як у ньому назріває обурення. Пітова поведінка почала його дратувати.
– Чувак, ти так багато хвилюєшся.
Зробивши над собою зусилля, Ієн прикусив язика й не відповів. Раптом йому спало на думку, що Пітове запізнення могло якось стосуватися подій попередньої ночі – Джима Лайтфута й того лісоруба. У нього перед очима постав батько, що накриває простирадлом нерухоме тіло. Ґеррі Мойніган, що свистить крізь зуби. Джим, напевно, провів ніч – першу з багатьох – за ґратами, й у резервації це не могло когось не розізлити.
– Це через те, що сталося вчора вночі? – запитав він.
За всі ці роки їхньої дружби, за тисячі годин риболовлі плечем до плеча в Пітовому старому й побитому човні вони жодного разу не обговорювали напружені стосунки між їхніми двома громадами. Що старшими ставали, то більше розуміли й менше бачили сенсу в тому, щоб це обговорювати. Але тепер йому хотілося знати, що діялося в Пітовій голові. Йому здавалося, що з усіх дітей у класі саме Піт виграв би найбільше, якби поїхав зі Струана, й іспити були його квитком.
– Що саме через що саме? – перепитав Піт.
– Може, годі вже? – мовив Ієн роздратовано. – Чи те, що ти мало не спізнився на випускний іспит, якось пов’язано з тим, що вчора ввечері Джим Лайтфут втрапив у бійку й той інший чоловік помер, а Джим тепер у в’язниці. Ось про що я питаю.
– А-а, про це, – сказав Піт. Він підвів голову до сонця й заплющив очі, все ще крутячи колесо рукою. – Та там немає чим перейматися, чувак. Просто ще одненький індіанець за ґратами, звинувачений у тому, чого не робив. Нічого нового. Таке стається весь час.
Ієнові вдалося – заледве – не накричати на нього, не сказати: «Якого дідька ти так зі мною поводишся? Я ні в чому не винен!». Він глитнув ці слова й мовчки дивився на Пітів профіль.
– Те, що сталося вчора ввечері, не має до тебе ніякого стосунку, – сказав він нарешті.
– Та звісно, – мовив Піт.
– Не має, хай йому грець! – вигукнув Ієн, раптом розлютившись від його тону. – У тебе є вибір – дозволити чи не дозволити собі втонути в цьому лайні! Це історія! Деякі люди в ній застрягли, але ти маєш вибір!
Піт, все ще не розплющуючи очей і звертаючи лице до сонця, сказав:
– Знаєш, що мені в тобі подобається, чувак? У тебе таке просте бачення життя.
Ієн їхав на велосипеді додому, його гризла злість і досада. Йому хотілося втекти від усього – втекти й жити в печері. Він навіть уявити не міг, як людству вдалося наробити стільки дурні. Він кинув велосипеда біля ґанку, піднявся сходами, настіж відчинив двері і втупився в кров’яний слід на підлозі. У нього стріпнулося серце, але за мить він побачив, що крові, проти попередньої ночі, небагато – просто розмазані краплі, що через регулярні інтервали ведуть до бокових дверей приймальні. Він заглянув у кімнату. Ранкові приймальні години скінчилися й Марджі, медсестра, пішла додому обідати. Там нікого не було, крім Фатца Фітцпатріка, який сидів на одному зі стільців. Його нога, обгорнута чимось дивним, – можливо, сорочкою, бо з пов’язки наче стирчали рукави – лежала в невеличкій калюжці крові.
– З тебе кров тече на мою підлогу, – сказав Ієн. Він уже відчував, як напруга в нього на душі слабне. Він був би радий будь-якій нагоді відволіктися, але Фітц у приймальні перевершив усі його сподівання.
– Перепрошую, – відповів Фатц. – Нічого не можу вдіяти. – Його велике кругле обличчя було ще блідіше й печальніше, ніж зазвичай, але такий самий вигляд він мав і коли вийшов з класу після іспиту.
– Якщо ти хотів накласти на себе руки, – вів далі Ієн, – то краще різати зап’ястя, а не ногу.
– Я порізався об бляшанку.
– Серйозно? – перепитав Ієн. – Як тобі вдалося? – Він підтягнув один зі стільців і поставив його перед Фатцом, узяв з півдесятка «Нешинал джіогрефік» та каталогів із «Ітона» зі стоса на столі, поклав їх на стільця і підняв на них Фітцову ногу.
– Я не хочу це обговорювати, – відповів Фатц. – Це найгірший день у моєму житті.
– А ти часу не марнував, – мовив Ієн. – Від закінчення іспиту й години не минуло. – Він дивився на ногу. Кров ще текла, але вже повільніше. Тепер вона псувала журнали. Ієн глянув на двері батькового кабінету. – Ти перевірив, чи в нього там хтось є, правда? – запитав він.
Фітц кивнув.
– Що він робитиме? Що зазвичай роблять із ранами?
– Краще тобі не знати, – відповів Ієн. – Повір мені на слово.
– Ти такий свинюк, Крістоферсоне, ти про це знаєш?
Ієн кивнув:
– І мій батько теж. Це спадкове.
Рана й досі кровоточила. Він мав би на неї натиснути, добре затиснути рану, але Фатц закричить і, можливо, вдарить його – він був зірковий квотербек і міг добряче заїхати. Ієн узяв іще журналів і додав їх до стосика. Принаймні тепер кров просто текла, не бризкала. Йому не всміхалося притискати руку до Фатцового м’язистого паху.
– Він накладе шви? Я в тому сенсі, що він зазвичай цього не робить, правда? Не зашиває ж він кожен порізик?
– Навряд чи це порізик, – відповів Ієн.
Він підійшов до дверей батькового кабінету й постукав. Батько сказав: «Заходьте». Ієн відчинив двері й просунув у них голову. Місіс Дженнер сиділа біля столу його батька із закоченим рукавом, демонструючи жахливо розпухлий лікоть.
– Привіт, любий, – сказала вона. – Як справи?
– Привіт, місіс Дженнер. Дякую, все добре. – Він глянув на батька й сказав: – Досить термінова справа, – тихим голосом, сподіваючись, що Фатц не почує. Його батько кивнув. – Ясно. Буду через хвилину.
Ієн повернувся й сів поруч Фатца.
– Отож, розкажи, як тобі вдалося порізатися об бляшанку, – сказав він. – Вона стояла на столі? Що було всередині: тунець, квасоля, персики чи що?
– Згинь, – відповів Фатц.
– Від цього залежить лікування. Якщо тунець, то він зробить одне, бо це риба, якщо квасоля чи
