Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

II. ЛЮДИ

У селянина дві опорні точки: поле, яке його годує, і ліс, у якому він ховається.

Не легко уявити бретонські ліси тих часів. Це були ніби справжні міста. Нічого немає більш глухого, більш німого і більш дикого за ці непролазні хащі, непорушні і ніби мертві, в яких панувала безлюдність і тиша, наче в домовині. Але якби можна було зрізати враз, як блискавкою, всі дерева, перед очима з’явився б у цій гущавині людський мурашник.

Круглі вузькі колодязі, прикриті зверху каменями й гіллям, спершу йшли вертикально, потім розгалужувались у різних напрямах горизонтально, розширялися під землею у вигляді воронок і вели до темних печер, — такі підземні споруди виявив Камбіз[107] в Єгипті, а Вестерман — у Бретані. В Єгипті ці катакомби були в пустелі, а тут — у лісах. В Єгипті в них лежали мерці, в Бретані ховались живі люди. Одна з найглухіших галявин Мідонського лісу, вся порита підземними ходами, де сновигали невидимі зверху люди, так і звалася «Великим містом». Друга галявина, така ж пустинна зверху і така ж заселена під землею, мала назву «Королівської площі».

Це підземне життя почалося в Бретані з давніх-давен. За всіх часів людям доводилось втікати від людей. Через це й покопані тут, під корінням дерев, нори. Почалося це ще від друїдів, і деякі з цих печер не менш давні, ніж дольмени. І лихі духи легенд, і страховища історії пройшли по цій чорній землі — Тевтат, Цезар, Гоель, Неомен, Готфрід Англійський, Ален Залізна Рукавиця, П’єр Моклерк, французький рід Блуа, англійський рід герцогів Монфорів, королі і герцоги, дев’ять бретонських баронів, судді Великих Днів, графи Нантські, що завжди ворогували з графами Рейнськими, зграї розбійників, волоцюги, пройдисвіти, Рене II, віконт де-Роган, правителі короля, «добрий герцог Шонський», що вішав селян на деревах під вікнами пані де-Севіньє. У п’ятнадцятому столітті була різанина сеньйорів, у шістнадцятому й сімнадцятому — релігійні війни; у вісімнадцятому — тридцять тисяч панських собак, вимуштруваних для полювання на людей. Досить було причин, щоб народ волів зникнути. Троглодити, рятуючись від кельтів, кельти, рятуючись від римлян, бретонці від нормандців, гугеноти, рятуючись від католиків, контрабандисти, рятуючись від поліцейських, — всі спочатку втікали в ліси, а потім заривались під землю. Так ховаються звірі. Ось до чого тиранія доводить народ. Протягом тисячоліть деспотизм в усіх його видах — завоювання, феодалізм, релігійний фанатизм, стягування податків — гнав цю нещасну і знедолену Бретань, як мисливці женуть звірів, безнастанна змінюючи форми облави. І люди заривалися під землю.

Жах, що є різновидністю гніву, вже назрів у душах цих людей; у лісах були цілком готові нори, коли спалахнула Французька революція і настала республіка. Бретань збунтувалась проти насильного визволення, як проти гніту. Одвічна помилка рабів.

III. ЛІСИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ

Трагічні бретонські ліси знову почали відігравати свою давню роль і стали допомагати й прислуговувати цьому бунту, як і всім попереднім.

Підгрунтя такого лісу, в усіх напрямках пронизане невідомою мережею ходів, комірок і галерей, скидалося на зірчастий корал. В кожній глухій комірці тулилося по п’ять-шість чоловік. Головна незручність таких жител — нестача повітря. Деякі цифри дають змогу уявити могутність організації цього нечуваного селянського бунту. В Іль-е-Віллен, у Пертрському лісі, тодішній резиденції герцога де-Тальмон, не чути було людського подиху, не видно було сліду людської ноги, а там переховувалось шість тисяч чоловік на чолі з Фокаром. В Морбігані, в Мелакському лісі, не можна було зустріти ні душі, а там знайшли собі притулок вісім тисяч чоловік. А ці ліси — Пертрський і Мелакський — не найбільші з бретонських лісів-велетнів. Страшно було пробиратися таким лісом. Ці підступні хащі, де в підземних лабіринтах притаїлися бійці, були схожі на величезні невидимі губки, із яких під тиском гігантської стопи революції бризкав фонтан громадянської війни.

Невидимі батальйони чатували. Ці непомітні армії проповзали під ногами республіканських армій, зненацька ніби виростаючи з-під землі і знову провалюючись крізь землю; обрушуючись лавиною і вмить розсипаючись на порох, всюдисущі і невловимі, схожі на гігантів під час бою, які здатні, коли треба зникнути, перетворюватись на карликів із звичками кротів.

Крім величезних хащів, були ще гайки. Як навколо міст громадяться села, так навколо лісів завжди виростають гайки. Ліси сполучалися між собою лабіринтом розкиданих заростей. Старовинні замки, що були фортецями, селища, які стали укріпленими таборами, ферми з таємними виходами, куди можна було потрапити, як у пастку, хутори, обгороджені ровами й обсаджені деревами, — все це були петлі тієї сітки, в якій заплутувались республіканські армії.

Усе це разом називалося «Діброва».

До неї належали: Мідонський ліс із ставом у центрі, де перебував Жан Шуан; Женнський ліс, де перебував Тайєфер; Гіссерійський ліс, де перебував Гуж-де-Брюан; Шарнійський ліс, де перебував Куртільє, прозваний Апостолом Павлом, ватажок табору «Чорна Корова»; Бюргольський ліс, де перебував той таємничий Пан Жак, якому судилося вмерти загадковою смертю у підземеллях Жюварделя; Шарроський ліс, де Пімусс і Малий Принц, атаковані гарнізоном Шатонефа, хапали в оберемок гренадерів з лав республіканців і забирали їх у полон; Ерезрійський ліс — свідок поразки гарнізону Лонг-Фе; Онський ліс, звідки стежили за шляхом з Рєнна на Лаваль; Гравельський ліс, який принц Ла Тремуйль виграв у кеглі; Лоржський ліс у Кот-дю-Нор, де після Бернара де-Вільнева хазяйнував Шарль де-Буагарді; Ваньярський ліс біля Фонтене, де Лескюр напав на Шальбосо, що вирішив позмагатися з уп’ятеро численнішим ворогом; Дюрондейський ліс, за який сперечалися колись Ален де-Редрі і Еріпу, син Карла Лисого; Кроклуйський ліс — на вершині цієї пустощі Кокро вбивав полонених; ліс Круа-Батайський, де Срібна Нога лаяв Мор’єра по-гомерівському соковитою лайкою; Содрейський ліс, що його прочісував, як ми бачили на початку, один з паризьких батальйонів. І ще багато інших.

В більшості цих лісів і лісків були не тільки підземні житла, що групувалися круг печери ватажка, а й справжні селища з низенькими халупками, що тулилися під деревами. Цих халуп бувало іноді так багато, що вони заповнювали весь ліс. Часто їх зраджував дим з димарів. Двоє з цих сіл в Мідонському лісі прославились: Лор’єр поблизу Летана і купка халуп біля Сент-Уен-ле-Туа, відома під назвою Рю-де-Бо.

Жінки жили в халупах, а чоловіки в печерах. Під час війни вони користувалися і природними печерами, і стародавніми підземними ходами, що їх