Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

але трудно було б татаринові знайти його, бо й сам хазяїн уже став забувати, в якому місці закопав його. Отакі-то були козаки, що схотіли залишитися й помститися ляхам за вірних товаришів і Христову віру! Старий козак Бовдюг схотів теж залишитися з ними, сказавши: «Тепер не такі мої літа, щоб ганятися за татарами, а тут є місце, де спочити доброю козацькою смертю. Давно вже просив я в Бога, щоб коли доведеться кінчити життя, то щоб кінчити його на війні за святе й християнське діло. Так воно й сталося. Славнішої смерті вже не буде в іншому місці для старого козака».

Коли відокремились усі і стали на дві сторони в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами й сказав:

— А що, панове-браття, чи вдоволені одна сторона другою? — Всі вдоволені, батьку! — відповіли козаки.

— Ну, то поцілуйтеся ж і один з одним попрощайтесь, бо Бог знає, чи доведеться в житті ще побачитись. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте: самі знаєте, що велить козацька честь.

І всі козаки, скільки їх було, перецілувалися між собою. Почали перші отамани і, повівши рукою по сивих вусах своїх, поцілувалися навхрест і потім взялися за руки й міцно держали руки. Хотів один одного спитати: «Що, пане-брате, побачимося чи не побачимося?» — та й не спитали, замовкли, — і задумалися обидві сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато буде роботи і тим і тим; та не вирішили одначе зараз розлучитися, а вирішили діждатися темної нічної пори, щоб не дати ворогові побачити, що зменшилось козацького війська. Потім усі рушили по куренях обідати. Після обіду всі, кого чекала дорога, полягали відпочивати й спали міцно й довгим сном, ніби чуючи, що, може, останній сон доводиться їм заснути на такій волі. Спали аж до заходу сонця; а як зайшло сонце й трохи стемніло, стали мазати вози. Спорядившись, пустили вперед вози, а самі, пошапкувавшися[99] ще раз з товаришами, тихо рушили слідом за возами. Кіннота поважно, без покрику й посвисту на коней, злегка затупотіла слідом за пішими, і незабаром стало їх не видно в темряві. Глухо віддавався тільки кінський тупіт та скрип якогось колеса, що ще не розходилося чи не було добре підмазане через нічну темряву.

Довго ще товариші, що залишилися, махали їм здалека руками, хоч не було нічого видно. А коли пішли назад та вернулися на свої місця, коли побачили при сяючих ясно зірках, що половини возів уже не було на місці, що багатьох, багатьох нема, невесело стало в кожного на серці, і всі задумалися мимоволі, понуривши в землю гульвісні свої голови.

Тарас бачив, які смутні стали козацькі ряди і як сум, непристойний для хороброго, став тихо обгортати козацькі голови; але мовчав: він хотів дати час на все, щоб призвичаїлись вони й до суму, навіяного прощанням з товаришами, а тим часом нишком готувався раптом і враз розбудити їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знову і з більшою силою, ніж перше, повернулася бадьорість кожному в душу, на що здатна сама тільки слов’янська порода, широка, могутня порода, перед іншими, як море перед мілководними річками. Коли час бурхливий, все обертається воно в рев і грім, збиваючи й підіймаючи вали, як не підняти їх безсилим річкам; коли ж безвітряно й тихо, ясніше за всі річки розстеляє воно свою неоглядну, скляну поверхню, вічну насолоду для очей.

І звелів Тарас розпакувати своїм слугам один з возів, що стояв окремо. Більший і міцніший від усіх інших був він у козацькому обозі; подвійною міцною шиною були обтягнуті дебелі колеса його; важко був він навантажений, укритий попонами, міцними воловими шкурами та ув’язаний туго просмоленими мотузами. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, що довго лежало у Тараса в льохах. Взяв він його про запас, для урочистого випадку, щоб, коли трапиться велика хвилина, і перед усіма буде діло, гідне передачі нащадкам, то щоб кожному, до єдиного, козакові дісталося випити заповітного вина, щоб у велику хвилину велике б почуття охопило людину. Почувши полковничий наказ, слуги кинулися до возів, палашами перерізували міцні мотузки, здіймали товсті волові шкури й попони і стягали з воза баклаги й барила.

— А беріть усі, — сказав Бульба, — всі, скільки не є, беріть, що в кого є: ківш чи черпак, яким напуває коня, чи рукавицю, чи шапку, а коли що, то й просто підставляй обидві жмені.

І козаки всі, скільки їх було, брали: в кого був ківш, у кого черпак, яким напував коня, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто підставляв і так обидві жмені. Всім їм слуги Тарасові, ходячи поміж рядів, наливали з баклаг та барил. Але не велів Тарас пити, поки не дасть знаку, щоб випити усім разом. Видно було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що, хоч яке міцне само по собі старе добре вино, і хоч як здатне воно зміцнити дух людини, але, коли до нього та долучиться ще слушне слово, то вдвоє міцніша буде сила і вина, і духу.

— Я частую вас, пани-браття, — так сказав Бульба, — не на честь того, що ви зробили мене своїм отаманом, хоч і яка велика ця честь, не на честь також прощання з нашими товаришами: ні, іншим часом годилося б те й те; але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого поту, великої козацької доблесті! Отже, вип’ємо, товариші, разом вип’ємо поперед усього за святу православну віру: щоб прийшов, нарешті, такий час, щоб по всьому світу розійшлась і скрізь була б одна свята віра, і всі, скільки їх є бусурменів, усі б поробилися християнами! Та за одним уже разом вип’ємо і за Січ, щоб довго вона стояла на погибель усьому бусурменству, щоб кожного року виходили з неї молодці, один за одного ліпші, один за одного кращі. Та вже разом вип’ємо й за нашу власну славу, щоб сказали внуки й сини тих внуків, що були колись, такі, які не посоромили товариства й