Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва
У глибині острова подружжя натрапляє на простору обсаджену кінським каштаном площу, на цій площі — вічне літо, у величезному фонтані купаються студенти і збирають монетки діти, що це за площа? — запитує Марк у фотографа з мавпою, це площа У, втомлено відповідає фотограф, а мавпа пердить у памперс, справді? — чується напружене старече сопрано, Оксанич обертається і бачить жінку в капелюшку, та зосереджено порпається в путівнику і нарешті виголошує: колись давно ця площа називалася Майдан Не Залежності, тут збиралися незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, незадоволені скасуванням останнього у місті Т шкірвена китайці і нубійці та незадоволені соціальною політикою уряду країни У спудеї, таксисти, банкіри і залізничники! Правда? — без ентузіазму перепитує продавець повітряних кульок, так, авторитетно стверджує жінка в капелюшку, а ще он там, звертається вона до Оксанича, вказуючи рукою на височезну споруду, стояв пам’ятник Бабі На Тампаксі! Оксанич, фотограф, мавпа у памперсі, Марк та продавець повітряних кульок дивляться у вказаний бік: на чудернацькій бронзовій колоні, схожій на пізанську вежу, в якій Ґауді повирізав ножицями наскрізні мережива, й зі шпар того мережива визирають спижеві тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, ось, то на цій колоні високо в небі стоїть схожий на торт індуїстський храм, ятково розмальовані фігурки божеств дивляться своїми ляльковими очима в небо, але Оксаничу, фотографові, мавпі у памперсі, Маркові, жінці в капелюшку та продавцеві повітряних кульок не видно, чи зустрічаються їхні погляди, і, тим більше, вони нічого у тих поглядах прочитати не можуть, хай би вони навіть винайняли повітряну кулю і підпливли впритул, хай би вони навіть знали, що ці іграшки також ніколи не засинають, — жодної поради чи послання, чи попередження про небезпеку, або ну хоч староіндійського анекдота про чупачупс!..
Марк і Оксанич валяються на готельному ліжку і дивляться телевізор, там показують спочатку порно-шоу про жахи еротичного процесу у великій групі, але це вже кінець, тобто всіх уже відтрахали на арені, чи на рингу, то ж по рекламі починається якесь божевільне ток-шоу, судячи з усього, присвячене літературі, присутні в студії: письменник, публіка, ведучі, оператори, режисери, гримери, журналісти і п’яний інженер відеомонтажу, але, на жаль, у кадр потрапляють весь час тільки ведучі та гість програми, драматург Жан Фуй, в кульмінації мають спалити або не спалити його книжку, але, здається, він не дуже переймається перспективою прилюдного спалення власного творіння, а прилюдне спалення його творінню вочевидь загрожує, бо вже доповзає до найвищої позначки шкала інтерактивного голосування, і більше восьмидесята відсотків глядачів готові розпочати полювання на відьом з Жана Фуя, ну і найактивніший наш глядач, котрий поставив протягом програми найбільшу кількість запитань, продемонстрував свою обізнаність у творчості шановного Жана Фуя й зміг аргументовано довести необхідність привселюдного спалення твору «Б, О та Г», отримує право здійснити цю необхідність… еее… так! він виходить до нас, ось він! ось ваші сірники… ОоооОоо!!! дивись, це ж Арсен!!! слухай, точно Арсен! тебе це дивує? —
пафкаючи димом, запитує Оксанича Марк… Арсен виглядає якимось чорно-білим, він схожий на два тижні неголеного зомбі з супермаркету, він мовчки бере пуделко сірників з рук ведучого, підходить до металевої чаші, схожої на олімпійський вогонь, де очікує спалення книжка Жана Фуя, відкашлюється, якось зацьковано озирається, черкає сірником і раптом витягує з кишені сигарету і підносить вогник до неї, а не до книжки, аудиторія напружено мовчить… я б краще закурив, хрипко вимовляє Арсен, робить кілька тяг, незмигно втупившись у палітурку книжки на дні чаші, а потім раптом, буркнувши: піду я, мабуть, розвертається і, віддираючи на ходу від свого паску та вилоги прищепки з радіомікрофонами, навскісно прорізує кадр і випадає з нього геть. Весь день, мовби в акваріумі з грубим закаламученим склом, цими жовтаво-попелястими прозорими стінами присмеркових водяних в’язниць у зоопарку, у тераріумі, від чорного, жовтого, сірого, фіолетового, сріблястого, білого снігу тягне гнильною вогкістю, що просочує тіло крізь одяг до кісток, думки, образи, дихання, люди — метушливі чорно-сірі тіні на попелястій стелі, пересувні картинки, тисячі кілометрів німої чорно-білої кінострічки вимотується на всі боки з втомлених кінопроекторів, переплутується, вогшає, перемішується, розчиняється, перетворюючись на желе з попелу, медуз, ґудзиків, мокрого тютюну, лугу електролітів, молюсків, товченої крейди, мжички, каналізаційних випарів, снігу, мряки, мокрого асфальту, мороку, плям світла, хрусне подеколи на зубах не перетравлена акваріумом мобілка, обручка або заколка для волосся, і так поки на відігрітій шибці, в сирі або у розкатаному на вареники тісті, неначе на плечі дівчинки, не з’явиться чорне око у зовнішній світ, у бурштинове миготіння затишного підземного бару, затопленого джазом, схожим на асорті з морепродуктів, коньяком, кавою, випарами мокрого одягу та дрижаками відвідувачів, що забігли з вулиці, Адам і Єва, Глен і Міллер, Ленн і Фюрер, заморожених у цераті, але джаз гарячий, як столики цього бару на пательні й з чілі, ці двоє відвідувачів, мабуть, хронопи, вони неодмінно вимагатимуть подвійного кортасара з артишоками і синьою ниточкою на цитрині…
Пізно ввечері завдяки світловій рекламі проявляється на слайдах і плівках зовсім інше місто, зникають архітектурні старовинні споруди, цвинтарі і некрополіси, зникають дерева, цілі парки, ринки, книгарні, дитячі майданчики, висвітлюється зовсім інше: автозаправки, нічні клуби і нічні кінотеатри, бари і ресторани, більшість з яких вдень просто губиться серед картинок і пазлів міської історії, серед нашарувань часів, історійок та пішохідних маршрутів усіх блаженних і божевільних цього Міста. Оксанич з Марком завертають до бару «Страх і огида» і біля дверей бачать вранішнього вокзального бомжа з клепсидрою, тільки тепер він підіграє своєму внутрішньому хаосу пуделочком сірників, ніби на маракасі, далі в кутку сидить вже геть наллятий Равлик,
