Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва

планета, позаліплювані гумкою шпари довкола ванної мушлі (трісла наскрізно замазка, зшиви і шви, також наскрізно проїджені грибком — всі ці отвори пропускають воду, і долівка теж пропускає воду, всі пропускають воду, вода має універсальний секретний пропуск до просторів цього світу, все це, ясна річ, позначається, щонайменше на стелі і шпалерах, тобто на євроремонті нижніх сусідів, Марк іде додому. Вичерпувати воду і розкладати по стерильних поличках голодного холодильника супермаркетові артефакти відчайдушної хоробрості сучасного чоловіка, ці шістнадцяті й тридцять другі, ці чорні-чорні роїсті, мов комашки, ноти дез-металевої балади Маркових фінансів, виписані на рівних лінійках його сімейного життя, мов колонія попелиці на цупкій стеблині, на стеблині, так, на лінійках, з неодмінним скрипковим ключем в одвірку, тобто дружиною, неодмінним бемолем-сином та дієз-донькою, бідний заможний художник Марк, він панікує, почувається нікчемником, потрапивши до несподіваної фінансової вирви, він, зрілий і впевнений у своїй творчості чоловік, панікує, потрапляючи до супермаркетів, до підземних переходів з піратськими компакт-дисками, квітами, китайським крамом і сигаретами, до громадського транспорту, Марк панікує так, як ніколи не панікує на вокзалах та в аеропортах, на регатах і сафарі, таки-так, на регатах і сафарі, не судіть Марка по казковій занедбаності його будинку, він же митець, не забувайте, він не панікує так у галереях і виставкових залах, і у власній майстерні, він обома руками тримає пакунки і букет жовтих айстр, він точно купив саме той номер фарби для волосся, і — чорт! — він знову забув купити сіль!

Підземні переходи — це судини, артерії і вени, якими цілоденно суне людське терпіння. Щодня Оксанич бачить в переході біля станції метро неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною гривою хвилястого хайру та з пропірсінґованим, де тільки можливо, бородатим обличчям. Чувак продає піратські аудіо- та відео-диски. Оксанич живе поруч з одним з найстарших рок-клубів Міста, і, проходячи повз, також інколи бачить цього підземного троля з пірсінґом, торговця домашнім людським щастям, торговця заспокійливим і протизаплідним, торговця звуками, картинками і слайдами територій Осяжного Простору. Іноді Оксанич подовгу затримується біля хиткої ятки і порпається в компактах, а монструозний чувак, здається, знає відповіді на всі запитання про кіно і музику, тому Оксанич не квапиться йти, вона розпитує про те і про се, і оскільки Жан Фуй (так, виявилося, зветься хайратий продавець дисків) виявляє схожі смаки та симпатії, та взагалі обоє вже на короткій нозі, то Оксанич замовляє собі і те, і се, і все, чого вона ніде не може знайти, навіть в інтернетрях, і Жан Фуй обіцяє їй це все записати на наступному тижні. Але наступного дня, проходячи повз, Оксанич зауважує, що ятки Жана Фуя немає, і його самого теж. Минає два тижні, місяць. Оксанич давно не бачить свого знайомого, і ятка його зникла, мов і не було. Нарешті, Оксанич наважується спитати про Жана Фуя в одного араба, також продавця компактів, і, виявляється, той бачив на власні очі, як Жана Фуя вбило струмом;

ота шалена злива, пам’ятаєш, розказує араб, тоді затопило перехід і Жана Фуя зненацька довбануло з магнітофона, уявляєш, ніхто і отямитись не встиг… так-так, Оксанич пам’ятає і зливу, змішаної зі сміттям та неживим міським піском брудної води налило по пояс, і китайський магнітофон-мильницю, на якому Жан Фуй програвав аудіо-записи покупцям… він так і упав лицем у ці брудні потоки, захоплено переповідає араб, Оксанич загальмовано уявляє собі, як замкнуло, може, іскри навіть посипалися, нуртовище похилило і ятку і господаря, цей величезний русявий слов’янин Жан Фуй заточився і бехнувся просто лицем у каламутно-брунатний, буремний, брутальний потік міського бруду, котрий з гуркотом і черевним бульканням несе до підземки несамовита, нечиста міська злива, як він безболісно і швидко захлинувся, пронизаний шоком, навіть не втямивши нічого, араби рятують свій крам: батарейки, тюбики з супер-клеєм, майтки, квіти, колготки, фрукти, канцтовари, диски врешті-решт, мертвотний дрібний крам підземки, все по одній гривні з розкрадених китайських фір, бабці істерично нашвидкуруч спаковують сигарети, запальнички, сірники, шоколадні батончики і ящики або паки, що їх користають замість яток, нагла жалюгідна смерть, втім, щось є у цій смерти невимовно слов’янське.

Живе на світі безліч каменів, каменюк, камінців, валунів, брил та скель, а ще рінь, жорства, дрібний гравій. Каміння укриває всю планету, його стільки, що люди могли б давно забути про нього, якби воно щоразу не зустрічалося на людському шляху. Камінці і каменюки самі не дають про себе забути, весь час нагадують про своє існування. Отже, був собі на світі звичайнісінький камінець, такий самий, як і всі решта камінців, як звичайна людина у натовпі інших людей…

Нііі! Не цю! Давай про планету-океан, там, де країн не було, а міста були вітрильниками, пароплавами і баржами, а села — човниками, і вільно плавали… добре, зітхає Оксанич, зараз знайду… час пірнає і плаває колами, і Оксанич вже захрипла, але, на щастя, залишається тільки останній абзац… ні, досить на сьогодні, вже пізно, давайте, засинайте, і подивіться там уважно, уві сні, як дружать міста-вітрильники і утворюють країни-флотилії зі своїх веселих компаній, і хай вони не сваряться, як це дехто інколи робить, а то може так статися, що на цілій планеті-океані не буде жодної країни, а тільки самотні набурмосені міста, усміхається Оксанич, закриває величезну книгу казок, вимикає світло й підходить до двоярусного ліжка, з теплої темряви до неї тягнуться дві пари дитячих рученят. Вона нахиляється до меншого сина, підібгує під нього ковдру (підсвідомо — так, як це робила її мати, щоб затишно було спати «в гніздечку»), довго цілує його, підводиться, ледве умовивши малого розчепити рученята у неї на шиї, тягнеться по обійми до старшої, дівчинки, яка лежить на другому поверсі. Маа, купиш завтра новий мультик? — канючать обоє, Оксанич засмучується, не знаю, каже вона, подивимось, спіть уже, бо пізно, ма, знову похоплюється малий, не прибирай моєї залізниці, будь ласка, ага, і мій палац не прибирай, додає донька, добре, добре, скараскується Оксанич, не буду прибирати, але я завжди перечіплююся вночі через ці ваші штуки, так і вбитись можна, а чого ж ти ходиш вночі? — цікавиться син, ти з нами лягай, Оксанич зітхає, та ні, сонечко, у нас багато з татом ще справ, і посуд помити треба, так що давай, спи, добраніч… нарешті діти погоджуються відпустити її, й вона повертається до канапи, вона завжди ще деякий час лежить з дітьми, поки вони