Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва

не поснуть, думає про різне, відчуває, як засинають її діти, будинок ніби пливе у нічному океані, мов кит, коливається, ліниво перевіряючи струни власного затишку, самі собою порипують його стіни та сходи, мабуть, це дерево реагує на зміну погоди, висихає після дощів, тихенько побрязкують дерев’яні кільця, що тримають фіранку, ніжно розгойдану вітерцем, сухо підстукує прочинена шиба, торкаючись виноградних лоз та горіхового гілля… Іграшки ніколи не засинають! Ось про що думає Оксанич найчастіше, іграшки не сплять, але і не живуть вночі своїм казковим життям, як це уявляють собі творці мультфільмів і казок, насправді життям іграшок живуть вночі дорослі… періоди усвідомлення статі, пологи кішки, каруселі і несмішні клоуни в цирку, ляльковий театр, діафільми і мультики, іграшки, успадковані невідомо від кого, зашмуляні плюшеві звірятка, неодмінний ведмедик, лялька з порцеляновим личком, розладнана катеринка, іграшки з глини, кераміки, тіста, соломи, паперу, пластиліну, плетені з ниток, пошиті зі старих сорочок і хутряних капелюхів… чому діти так довго не засинають? відчувають, що варто їм заснути, як батьки почнуть копирсатися у їхньому дитячому світі, порушувати тендітний порядок природного безладу, залишеного дітьми до ранку? діти чудово пам’ятають, де саме залишили валятися ту чи іншу неприбрану іграшку, в якому вигляді покинули до ранку недобудований палац або залізницю на ремонті…

У двері шкрябається чоловік. Оксанич обережно підводиться з ліжка. Малий щось промимрив, хлопчик, який не розмовляє, а джергоче та цвірінькає, немов пташка, і не розуміють його не лише люди, а й птахи теж, чи це тільки Валерії так здається?.. Вона незворушно стоїть і чекає, доки син остаточно засне. Шкрябання повторюється, Оксанич робить крок до дверей — ніхто з дітей не реагує. Заснули. Потихеньку відчиняє двері й вислизає з кімнати. Чоловік тиняється кухнею, піднімаючи кришки на каструлях та пательнях, переставляючи горнята, пересуваючи ложки, виделки, ніж, хліб…

— Я думав, ти вже з ними заснула.

— Щоразу тебе прошу: не шкрябайся — вони чутливо засинають… я сама вийду, коли переконаюся, що вони заснули!

Плюшево насувається ніч, і прямо зараз, біля шостої вечора, принаймні, на тій вулиці, про яку йдеться, день лише добігає, Numo зупиняють пронизливі крики суперечки: в центрі міста, у кількох сотнях метрів від бульвару, де шпацирує голий-босий божевільний зек з перебинтованою головою і рукою, з розтатуйованим торсом, а метрдотель нажахано спостерігає крізь тоноване шкло якогось прем’єр-паласу за цим пересуванням чистого божевілля, да, так от, на тій самій вулиці, де випадково присутня Numo і шоста вечора, безтямно сваряться молода доглянута і добре вбрана жінка та статурний засмаглий чоловік, за якого, наче мавпеня, судомно вчепився хлопчик років десяти, чвара відбувається біля чорного ауді, жінка істерично кричить, верещить, матюкається, намагаючись віддерти сина від батька і вдарити, або принаймні копнути шпилькою по гомілці самого батька, смаглявого чоловіка, малий тільки сильніше стискає лещата рук і ніг на батьковому тілі, мабуть, це така сімейна сцена, бурхлива і захоплива у своїй тваринній агресії, але в осерді цього виру прокльонів, стусанів й ляпасів захлинається слізьми і жахом, щосили чіпляючись за тата, маленький хлопчик, Numo зупиняється, мов заклята, Боже мій, ці люди молоді й заможні, гарні й, мабуть, обоє з вищою освітою, у них є все, окрім глузду, вони все мають, окрім любові, вони здатні видирати одне в одного з рук власну дитину, розірвати цю дитину на дві половинки, батько заскакує в машину і намагається закрити дверцята, хлопчик кричить і не відпускає татову шию, жінка з матюками несамовито рве на себе дверцята, пропихає у шпару коліно та гостроносий мештик, чоловік штовхає її ногою і вільною рукою, Numo здається, що зупинився світ… ти сука! Сука! — перекрикує чоловік власного сина, авто поволі рушає з місця, але жінка мертво вчепилася за двері, її волочить по бруківці, вона пропихає в машину голову, намагаючись вкусити чоловіка за ногу…

Numo не витримує, рвучко розвертається і тікає, яка різниця, чим це все закінчиться, найстрашніше вона вже побачила: дитя, хлопчик, маленький син заможних і доглянутих батьків, він як шматок м’яса між двома оскаженілими псами, у нього, мабуть, «є все», і клоуни на день народження, і комп’ютер, і дорогий якісний одяг, він вчиться у приватному ліцеї та їздить за кордон на кожні канікули; він може з’їсти все, що захоче, він може кататися хоч на роликах, хоч на джипі, хоч на ровері, хоч на яхті… Numo гуде в голові й пече очі, вона механічно іде вулицею, мов засліплена — просто назустріч божевільному забинтованому зекові, якого чомусь ще досі не запакували, Numo ледь не наштовхується на людей попереду себе… від несподіванки Numo зупиняється. Двоє манюніх замурзаних циганчат, братики не більш як трьох і чотирьох рочків, міцно обійнявшись, мов п’яні матроси, йдуть собі посеред вулиці, розгойдуючись та зашпортуючись, і натхненно горлають пісню, навіть не пісню, а гімн цьому величезному і прекрасному бурштиновому світові, центром якого вони є зараз, тут і на віки вічні! Numo випадково потрапляє до цієї літаючої тарілки безтямного щастя, а парочку маленьких бодгісатв, цих Ромула і Рема Імперії Світла в центрі столиці країни У раптом наздоганяє струнка й не менш за них замурзана циганка, Свята Трійця повертає до провулка, і Numo, проводжаючи їх очима, розминається із босим перебинтованим мужиком, котрий, виявляється, звалив погуляти, зліз з вороного мармурового коня, зістрибнув зі свого постамента, де на чорному мармурі викарбуване золотим слово ЩОРС, і ще щось, але з того боку, де скоро проходитиме Numo, непомітно, що саме, мабуть ім’я по батькові та ідентифікаційний код, і пішов собі гуляти містом.

Ти голодний? — питає Оксанич Марка, нє, мимрить Марк, прямуючи до вітальні, і починає клацати пультом дистанційного керування, — Ти поводишся як божевільний! Я просто роблю, що мушу! Що ти мусиш?! Всюди прибульці! Ти кажеш правду?! Після того як на мене напала риба, мене викрали! Так, ти правий! Так більше тривати не може! Ми повинні знайти цих вишкребків! Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився! Ми не можемо цього дозволити! Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний! Ти зі мною? Ми команда! Візьми ще чіпсів! — Аааааааа, зроби тихше!!! Ти здурів, діти щойно поснули! Мааарк!!! Оксанич забігає до вітальні з відвертим наміром дати чоловікові по голові, але той вже швиденько прибрав звук і зацікавлено вдивляється в екран: у напівтемряві супермаркету валандаються якісь замурзані