Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
— Хто сказав?
— Я знаю. Якщо кулі не беруть, значить, чаклун. Від меча і отрути можна замовити, а від кулі не можна. Куля здалеку летить.
— А чаклуна вона не вражає?
— Чаклун має Силу.
— Це як?
— Він може розсунути відстань і стиснути відстань.
— Відстань не можна зрушити. Можна зрушити лише ті речі, між якими є відстань, — впевнено сказав Рева. За двадцять вісім років життя жодне бачене ним не змусило його засумніватися у цій очевидності.
— А якщо ніяких речей не буде?
— Тоді й відстані не буде.
— А куди вона дінеться?
— Ну… — Рева відчув, що його заганяють у якусь дискусійну пастку. — Туди дінеться, куди ділися речі.
— А ви є річчю?
— Ні. Я козак.
— А ваш християнський Бог є річчю?
— Тьху на тебе! Нащо про таке питаєш?
— Питаю, бо ви не розумієте. Бо якщо всі речі позникають, то ви і Бог удвох лишитися, бо ж ви із Богом не є речами так?
— Ну.
— Але якщо відстані зникають разом із речами, тоді між вами і Богом вже не буде жодної відстані?
— Ну.
— А якщо між першим і другим немає відстані, то, значить, перше є другим, а друге є першим. Так?
— Мабуть, так…
— То ви станете вашим Богом, він — вами? Гріхи вам не заважатимуть?
Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв,
попався.
— Яка вчена відьм… планетниця, — визнав він. — Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.
— Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.
— І від кого ж той ваш рід ведеться?
— Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.
— По-нашому?
— Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої — по крові.
— Не одне й те саме?
— Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.
— А по-вашому ти від кого будеш?
— Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, — скупо відповіла Двійя.
— Бачиш, а в твоєї прабабці ім'я було християнським.
Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав:
— А той Тризень-волхв, то дідо твій був?
— Прадід в одинадцятому коліні.
— Овва! — присвиснув козак. — Він, певно, ще за Володимира-князя жив.
— Не знаю.
— Нарешті ти, лишко[73], чогось не знаєш, — розсміявся козак.
— Мама не встигла усього мені повідати, — сказала Двійя й заповзялася збирати ще вологі хустини і ряди.
— Ажеби[74] ще сохли, — сказав Рева.
— У монастирі висохнуть. Там нам спокійніше буде.
— Твоя правда, — погодився козак, знов глянувши на рибалок. Їхні човни підібралися ближче до берега.
— А як буде вашої малженки[75] ім'я? — раптом запитала Двійя.
— А тобі воно нащо? — насторожився козак.
— Не бійтеся, я на неї бентеги і вроків не насилатиму.
— Хто тебе зна…
— Її Мартою зовуть?
— Харко сказав?
— Ні. Ви про неї думали.
— Ти, вродливице, і думки пізнавати вмієш? — Рева покрутив вуса.
— Так, вмію.
— І що ж такого я про неї думав?
— Не про неї, а про нас. Про двох. Думали ви про те, що моя дупа красивіша за Мартову. — Дівчина вигнула стегно, щоби й сумніву не лишилося: побачена нею думка Реви була правильною.
— Брешеш…
— Істинну-преістинну правду кажу, — Двійя жартівливо перехрестилася, хвистко рушила стежкою і докинула через плече: — А ще ви собі згадали вашу малженку голою, а потім згадали, як ви…
— Помовч, відьмо! — рикнув на неї Рева.
— …стромляєте вашій Марті.
Козак озирнувся: чи не чув, бува, хто, і рушив за відьмачкою крутосхилом. Якою б не була вона профіндюркою, отаманове діло наразі не відмінялося.
6
[Тонководдя, ранок 23 червня 1673 року]
Троє стояли на березі моря, вітаючи схід Батька-Сонця. Старший із трьох проказав коротку молитву і закінчив її триразовим промовлянням: «Ай-Рах!» Троє зробили жест, немов долонями омили свої обличчя, і рушили до вбогої рибальської хижі, що самотньо стояла на пустельному боці коси. Біля хижі розсихалися старі човни і сушилися кізяки.
Кожен із цих трьох був таємним жерцем ковену Тавра. Двоє отримали посвячення ягинів, а один, якого звали Касимом, мав титул Старшого і в татарському містечку Арабат виконував чин каді — судді мусульманської громади. Каді Касим уночі отримав послання з Півночі й закликав ягинів ковену для наради. Домовлено було про цю нараду не розповідати жрицям-дружинам, щоби не вносити у справу зайвого сум'яття. За давньою традицією Тавра, перше слово у справах ковену мали чоловіки.
Старший і ягини пересвідчилися, що ані в хижі, ані біля неї немає нікого, закрили двері й наклали на вхід закляття, що відганяє девів і демонів. Темряву освітлювали лише промені сонця, що пробивалися крізь широкі щілини між дверними дошками. Стіни і півкругла стеля хижі були складені із саманної цегли. Отвір для виходу диму було замазано глиною.
— Хакк! В ім'я Прихованого! Брати мої, — розпочав Касим, — вночі до мене прибув посланець від Старших ковену Курана. Старші Курана звертаються до нас із проханням в ім'я Богині й Праматері Йіми. Вони
