На краю ненависті - Уляна Пас
- Так, Альбіно.
Всього два слова, а в мене таке відчуття, наче я зробила щось дуже і дуже погане. Повертаюся на своє місце і намагаюся нарешті зібратися. У голові все ще не вкладається, як я могла хотіти цього поцілунку.
А я хотіла… Собі брехати немає сенсу.
Крізь шум у вухах намагаюся дослухатись до розмови Яна та Альбіни. Сама не розумію, навіщо мені це, напевно, щоб відчути себе ще більшою сукою і зрадницею.
Вона моя сестра, а я...
- Янчику, ти ж не забув, що завтра ми їдемо на дачу?! - голос сестри веселий. Ну, звісно, вона ж не знає, що тут відбувалося ще хвилину тому.
- Не забув, - Золотов не багатослівний. У мій бік так взагалі не дивиться. - Це все?
- Ти... приїдеш сьогодні? Хочу футболку тобі повернути.
Слухати все це у мене просто немає сил, тому, не придумавши нічого кращого, я знову покидаю салон автомобіля. І байдуже, що доведеться вкотре підставляти себе вітру. Можливо, хоча б він загасить пожежу, що розгорілася всередині.
Минає всього кілька секунд, коли Золотов також покидає салон. Він зупиняється навпроти мене і дивиться так, наче збирається вбити. От реально, не так чоловік має дивитися на жінку після дахозносного поцілунку.
- Нам треба поговорити! - заявляє так, наче це питання життя та смерті.
- Не варто. Давай просто забудемо, - кажу це, а в душі наче ножем хтось ріже. І чому так боляче, чорт забирай?! Це ж Золотов! Чоловік, якого я терпіти не можу! І в нас це взаємно.
- Для тебе усе так просто? - крива усмішка торкається його губ, і мене накриває. Він дивиться так, наче це я зробила щось не так, а не він!
- Ні, Яне! Просто для тебе! - сичу крізь зуби і штрикаю його пальцем у груди. - Ти хлопець моєї сестри! Вона чекає на тебе, а ти... а ми...
Слів бракує, тому я просто відходжу вбік, щоб перевести подих. Це божевілля якесь, чесне слово!
- Між мною та Альбіною нічого немає! Ми не разом більше! - Ян знову наближається і, не надто ніжно схопивши мене за руку, розвертає до себе.
- Та невже? - фиркаю сердито. - А свою футболку ти їй на пам’ять залишив?! Вона кохає тебе, розумієш?! КОХАЄ! А я... знаючи це...
- Але я не кохаю її, ніколи не кохав, - голос Яна тихий і от злий. - Аміно, ти подобаєшся мені. Я... не знаю як це пояснити, але ти...
- Досить! - зупиняю його, виставивши перед собою руки. - Не говори нічого! Я не хочу слухати твої слова. Навіть якщо ти залишиш Альбіну, ми все одно не зможемо бути разом! Сестра не пробачить мені цього!
- Отже, проблема тільки в цьому? - Ян робить крок у мій бік, а я відступаю.
- А цього мало? - роздратовано кидаю. - Я прошу тебе, забудьмо про цей поцілунок! Так буде краще... справді.
Ян мовчить деякий час, прискіпливо мене розглядаючи. Його погляд зовсім не такий, яким я бачила його раніше. Він злий, роздратований... і його можна зрозуміти. Хоча...
- Повертайся у машину, Аміно. Додому тебе відвезу! - і він просто йде. Обходить мене стороною і повертається за кермо. Я ж продовжую стояти на місці, не розуміючи, що відбувається з власними почуттями.
Мені б радіти, що він послухав і відступив, але радості не відчуваю. Здається, що ще мить - і я просто розплачусь. Просто тут, на цій клятій дорозі, у мокрому одязі та з відчуттям, що доля так конкретно поставила мені підніжку.
Ян Золотов...
Чоловік, який одразу проник у моє серце. Я ще сама цього не усвідомлювала, а погляд блакитних очей бентежив і дратував.
Тепер зрозуміла моя реакція на цього чоловіка... Відштовхнути, щоб не мав можливості наблизитися. Нападати першою, щоб не мав можливості проникнути в особистий простір...
Але сьогодні чомусь система дала збій. Серце дало збій, і я піддалася.
Гуркіт двигуна повернув мене в реальність. Довелося зібратися, наскільки це було можливо, та повертатися у салон.
Усю дорогу до мого дому ми їхали мовчки. Ян так міцно тримав кермо, що кісточки пальців побіліли, а я поглядала на нього краєм ока і все думала над власними помилками.
Цікаво, чи змогли б ми бути разом, якби у всій цій історії не було Альбіни?
