Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

погано, та мала силу волі на це не зважати. Її здивувало, як нею стали цікавитися монахині: сестри, що раніше, побачивши її в коридорі, просто віталися, тепер з якогось незначного приводу заходили в кімнату, в якій вона працювала, подивитися на неї й трохи потеревенити, виявляючи якийсь дитинний захват. Сестра Сен-Жозеф розповідала не раз, що вже стало трохи набридати, як вона вже давно казала сама до себе: «Гм, цікаво» або «Я не здивуюся», а тоді, коли Кітті зомліла: «Жодного сумніву, все зрозуміло». Вона розповідала Кітті довгі оповідки про пологи своєї невістки, що могли добряче схвилювати, якби не її почуття гумору. Сестра Сен-Жозеф приємно поєднувала реалістичний погляд на життя, властивий людям її походження (через луги, де стояла ферма її батька, протікала річка, і тополі вздовж її берега тремтіли від найменшого вітерцю), з чарівним особистим ставленням до релігійних явищ. Якогось дня, твердо переконана, що єретичка нічого про таке не знає, вона розповіла Кітті про Благовіщення.

– Я завжди плачу, коли читаю ці рядки зі Священного Писання, – сказала вона. – Не знаю чому, але в мене стискається серце.

А тоді французькою, словами, які для Кітті прозвучали незнайомо й трохи сухо, вона процитувала:

– І, ввійшовши до неї, промовив: Радій, благодатная, Господь із тобою! Ти благословенна між жонами![33]

Таємниця дітонародження пролетіла монастирем, наче бурхливий вітерець, що ширяє серед яблуневого цвіту. Новина про те, що Кітті вагітна, збурила й захопила цих благочестивих жінок. Вона їх тепер трохи лякала й інтригувала. Вони, дочки селян і рибалок, сприймали фізичний аспект її стану з добрим розумом, але їхні дитинні серця були повні благоговіння. Думка про її ношу тривожила їх і водночас на диво радувала. Сестра Сен-Жозеф сказала Кітті, що вони всі за неї моляться, а сестра Сен-Мартін пошкодувала, що та не католичка, але абатиса насварила її й сказала, що і протестантка може бути сміливою жінкою – une brave femme, за її словами, – і що le bon Dieu якось з усім розбереться.

Кітті й розчулювало, й смішило, що вона викликала такий інтерес, але понад усе здивувало її те, що навіть абатиса, така сувора у своїй праведності, стала ставитися до неї з новою поштивістю. Вона завжди добре ставилася до Кітті, але якось відсторонено, тепер стала виказувати мало не материнську дбайливість. Її голос набув нової, лагідної нотки, а погляд – грайливості, наче Кітті була дитина, яка вирізнилася розумним, потішним вчинком. Це напрочуд розчулювало Кітті. Душа абатиси була схожа на спокійне сіре море, що магічно переливалося, захопливе у своїй простій величності, аж тут сонячний промінь зробив його живим, лагідним, веселим. Тепер часто вечорами вона приходила й сідала потеревенити з Кітті.

– Я маю приглядати, щоб ви не виснажувалися, mon enfant, – казала вона, явно вигадуючи собі виправдання, – бо ж лікар Фейн ніколи мені не пробачить. Ох, ця британська стриманість! Точно ж страшенно радий, але, коли заговориш із ним про це, відразу блідне.

Вона взяла Кітті за руку й ласкаво її погладила.

– Лікар Фейн сказав мені, що хотів, щоб ви поїхали звідси, але ви відмовилися, бо не хочете нас залишати. Це так щедро з вашого боку, дитя моє, і я хочу сказати, що ми високо цінуємо вашу допомогу. Але, думаю, ви і його не хочете залишати, і це на краще, бо ваше місце – поруч нього і ви йому потрібні. Ох, навіть не знаю, що б ми й робили без цього чудового чоловіка.

– Я рада, що він зміг хоч чимось вам допомогти, – відповіла Кітті.

– Напевно, ви кохаєте його всім серцем, моя люба. Він святий.

Кітті всміхнулася й глибоко в душі зітхнула. Тепер вона могла для Волтера зробити лише одне, але не знала, як саме. Вона хотіла, щоб він їй пробачив, уже не заради себе, а заради нього самого, їй здавалося, що це подарує йому душевний спокій. Не мало сенсу просити в нього пробачення, і якщо він запідозрить, що вона його прагне швидше задля його добра, ніж задля свого, то його вперте самолюбство примусить його не пробачати ні в якому разі (дивно, що його марнославство її більше не дратувало, воно здавалося природним і тільки викликало в ній більше жалості до нього), тож єдиною її можливістю могла бути якась неочікувана подія, що захопила б його зненацька. Вона вважала, що він зрадіє вихореві почуттів, який звільнить його від цього кошмару образи, але й тоді він, у своїй дурному дивацтві, буде одержимо боротися сам із собою.

Хіба не шкода, що люди, яким на цьому світі відпущено так мало часу, самі собі завдають такого болю?

60

Хоч абатиса розмовляла з Кітті лише три або чотири рази, а тоді ще кілька разів до десяти хвилин, не більше, враження, яке вона справила на Кітті, було глибоке й значне. Її образ був схожий на країну, яка, на перший погляд, здається величною, але негостинною, але потім у ній виявляєш привітні маленькі сільця серед фруктових садів у лоні величних гір, і симпатичні річечки, що весело течуть пишними лугами. Але цих милих краєвидів, хоч вони й дивують та тішать око, не досить, щоб почуватися затишно на цій землі бурих кряжів і просвистуваних вітром рівнин. Зблизитися з абатисою було неможливо; в ній було щось безособове, що Кітті відчувала і з іншими монахинями, навіть з веселою, говіркою сестрою Сен-Жозеф, але від абатиси її відділяла мало не відчутна стіна. Досить дивне відчуття, яке, з одного боку, лякало, а з іншого – викликало благоговійний захват, – розуміння, що вона може ходити по тій самій землі, займатися буденними справами і все ж так явно жити в зовсім іншій, недосяжній площині. Якось вона сказала Кітті:

– Монахині мало постійно молитися Ісусові, вона сама має бути молитвою.

Хоч ця розмова й перепліталася з її релігією, Кітті відчувала, що це сталося само собою, без всякого намагання вплинути на єретичку. Було дивно, що абатиса, з її глибоким почуттям милосердя, не мала нічого проти стану, в якому перебувала Кітті, – того, що для абатиси було гріховне невігластво.

Якогось вечора вони сиділи вдвох і розмовляли. Тепер дні ставали коротші й м’яке передвечірнє світло й радувало, й навівало легку печаль. Абатиса мала виснажений вигляд. Її сумне обличчя було витягнуте й бліде, вогонь у гарних темних очах згас. Напевно, виснаження схилило її до невластивої їй відвертості.

– Для мене це пам’ятний день, дитя моє, – сказала вона, пробудившись із