Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Наша група жила неспокійним життям. Ліс був великий, але у червоних не було перед ним того страху, що перед холодноярським. Відділи «по борьбе с бандітізмом» відважувалися заглиблюватися в ліс навіть вночі. Багато допомагали їм кілька місцевих повстанців, добре обзнайомлених з лісами і звичаями «лісовиків», які перекинулися на службу до чека.

Група виставляла варту на проліски й лісові дороги, провадила дальшу розвідку через лісників і селян. В «Чоті» було ще кілька груп «лісовиків», з якими ми тримали зв'язок. Отаманом відділу тимчасово, поки були в цьому лісі, лічився Отаманенко, як найстарший із старшин і добре знаючий місцевість.

На другий день після мого прибуття ми сиділи увечері гуртками коло кострів і обсуджували останні політичні події.

Час од часу із лісу доносилося завзяте бекання диких цапів, у яких, під цей час, була «пора кохання».

Години коло одинадцятої бекання почулося десь зблизька. Отаманенко, який оповідав щось, підніс голову і, приклавши до уст руки, крикнув стопроцентовим цапом. Крик знову повторився двічі по три рази підряд.

— Це наш старий цап харчі привіз. Ану, хлопці, шість чоловік до діда на просіку.

Хлопці, захопивши порожні мішки, зникли в корчах. Через якийсь час вернулися з харчами. Позаду йшов дід Шевченко з мисливською дубельтівкою на плечі. (З військової рушниці не добачав уже стріляти). Привітавшися, підсів до нашого вогню. Оповів коротенько, де брав та з ким привіз харчі і глянув по костирах:

— З наших у грабник ніхто не пішов?

— Ні. Без вартових — усі вдома — відповів Отаманенко. — А що?

— Якийсь чорт зо мною перекликався, як їхали. Чую, кричить цап, а тільки неначе двоногий. Кричу — відповідає. Тільки не тим знаком, що ми умовилися, а тогорічним. Думаю, може хто з Квашиних хлопців із Бовтиша прийшов. Аж чую голос щось знайомий. Неначе Гриця Крамаренка із Соснівки, що до чекістів служити пішов. Ми з ним торік у Бовтиші ховалися. Може й причулося, та на всякий випадок кажу Степанові — гони коней! Назад другою дорогою поїхав. Казали мені на хуторі, що вчора коло сотні червоних за Татарською могилою в житі лежало.

Отаманенко потер чоло до своєї рушниці.

— Завтра змінимо місце. Перейдемо в «Городок». Там, як що, то й бій можна прийняти. Коло херсонського шляху лісник кінноту большевицьку у лісі зустрічав — про «жандітов» розпитували. В селі загін «Вохра» стоїть. Діденка молодшого питали, чи не заходять за чим небудь на хутір «бандіти» із Холодного Яру або місцеві. Собачі діти добре освідомлені.

Після вечері костирі пригасли.

Коло півночі табор заснув. Ніч була темна. Перед світом прийшлося пережити кілька тривожних хвилин. Здурівший від «кохання» дикий цап вігнався стежкою на прогалину, попік собі ноги в горячому вугіллі, яке ще тліло під золою, перекинув куняючого на пеньку вартового і, скачучи через сонних, розбив Соловієві носа. Той зпросонку застрочив в глупу ніч з «Люїса». Вартовий теж дав постріл. Усі зірвалися і приготовилися до бою. Соловій і вартовий запевняли, що через них перескакував кіннотчик. Скінчилося все доброю порцією сміху, коли дід — старий мисливець — розшукав на попелі й на землі сліди цапових ніг.

На другий день, по сніданні, табор вирушив на нове місце. Перейшли до ліса по другім боці «Діденків». Кілометрів через три підійшли до вузької гатки через непрохідне болото, заросле осокою й корчами. З кілометр перебиралися тою гаткою, перескакуючи по струхлявілим деревам і проваленим місточкам. За гаткою вийшли на високий острів серед болота, на якому була старовинна земляна фортеця, подібна розположенням валів і фортів до Мотриного манастиря. Заросла лісом і корчами, вона була дуже вигідним місцем для оборони. Це й був «Городок», про який я чув ще в Холодному Яру від Чорноти. Окрім гатки, по якій ми йшли, інших підходів до нього не було. Гатку можна було чудово обстрілювати з виступаючого в її бік фронту. Про те, щоби нас могли взяти тут наступом, не було мови. В разі потреби можна було відійти вночі іншим, досить небезпечним шляхом, що був знаний лише місцевим мисливцям і старим «лісовикам». Це був покручений ланцюжок купок твердого грунту серед глибочезних багн. Перескакуючи по них можна було вийти до ліса в протилежнім від гатки боці. На такий випадок ми мали двох провідників — діда і ше одного місцевого «лісовика».

Видрапавшися за другу лінію валів, що були розположені одна над одною, стали улаштовувати табор. Хлопці, які пішли за дровами, знайшли в корчах трохи (як для нашого гурту) соломи й деякі речі, покинуті за якийсь час перед тим іншою групою «лісовиків».

Кухарі взялися до обіду, а ми з Отаманенком, дідом і ще кількома цікавими, пішли оглядати «Городок». Старий оповідав нам різні «чудасії», які мали тут творитися.

— Тут, діду, чорти, певно, водяться, місце для них добре — глуш... багна... — звернувся до Шевченка холодноярець Жук, який «на своїм віку три рази чорта бачив».

— Як би, козаче, водилися, то я б досі хоч одного підстрілив. Не раз тут сам «на качок» ночував. Але мара його знає, що воно до чого. От візьміть горбки оці, — торкнув дід ногою один із горбків, подібних до цвинтарових могилок, — є тут їх до лиха. А як послідкуєш за ними, то вони як прищі — один вискочить, а другий западеться.

Отаманенко почав пояснювати з «наукової точки», та дід перебив його.

— Це душі татарські під землею бунтуються! Не мало їх тут — п'ятнадцять тисяч!

Мене зацікавило: — Яких, діду, п'ятнадцять тисяч?

— Отож старі люди переказували, як цей «Городок» будувався за татарів ще. Тут же за ліс, тай степ уже. Як ішла татарва з Криму, то нашим селам не з медом було. І відбиватися треба було, і ховатися по лісах доводилося, а татарва і в лісі знаходила. Та ото козаки і порішили для людей сховку на цих багнах зробити, щоб мали де від орди відсиджуватися. Тай самим може фортеця така потрібна була. Ото пригнали сюди п'ятнадцять тисяч полонених татарів і примусили оту гать до середини болота насипати, а потім і сам «Городок». Ото бачили, як ішли сюди, яруги глибокі у лісі? — То там землю брали і у мішках сюди носили. Топилася татарва, гинула як мухи. А