Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Крихітка хлопчина
В нічній сорочині.
Скрізь він встигає;
Вусі закамарки,
Стукає в двері,
Тукає крізь шпарки:
«Спати, у ліжечка всі як одно,
Бо вже дев’ята година давно!»[156]
От же засранець...
Зламала підбор! А бісові черевички — не з дешевих. Ч-чорт...
— А хто це в нас тут у такий час бігає? Шоколадненька далі?
— Найгарніша шоколадненька дапі, яку я бачив.
— Звідки йдете, дівчино? Може, якийсь злочин вчинили?
— Може, вона зараз волину вихопить?
Фараони. Довбані фараони зі своїми довбаними фараонськими голосами. Я, виявляється, добігла аж до перетину з Ватерлоо-роудом. Ліворуч, наче будинок з привидами, видніється Девон-гаус[157]. Світлофор щойно загорівся зеленим, але дорогу загородили три поліційні автомобілі. На машини обіперлися шестеро полісменів — в одних штани з червоним кантом, в інших — із синім.
— О-о-о, леді. А ви в курсі, що зара’ комендантська година?
— Я... Мені... Працювала допізна, офіцере, втратила відлік часу.
— Ви не тільки відлік часу втратили. У вас одна нога довша за другу, чи, може, підбор відлетів?
— Що? Оце срака... Вибачте, офіцере.
— Ха-ха!
Усі сміються. Фараони, своїми довбаними фараонськими голосами.
— А ви бачили хоч один автобус чи таксі? Як ви додому збиралися потрапити?
— Я... я...
— А, ви пішки хоч’ дійти?
— Не знаю.
— Міс, сідайте лучче в машину.
— Я сама дійду додому.
Кортить сказати, щоб вони підучили граматику, але за такі «грубощі» жінку можуть ще й заарештувати.
— Так де ж ваш дім?
— У Гейвендейлі.
— Ха-ха-ха-ха!
Таки фараони, і сміх у них довбаний фараонський.
— Туди до ранку вже нічо’ не ходить. Ви пішки хоч’ дійти?
— Звісно.
— На ’дному підборі?
— Так.
— У комендантську годину? Ви чо’, не ’наєте, яке в цей час лайно на вулицю вилазить? Ви що — єдина жінка, яка не дивиться вечірніх новин? На вулицях — самі покидьки, інакше не назвеш. Значення яких слів вам треба пояснювать?
— Я лише...
— Ви лише повелись як ідіотка. Тре’ було заночувати на роботі й сісти на ранковий автобус. Сідайте в машину.
— Та мені треба...
— Леді, ану марш, бомбоклат, у машину, драти тебе нікому! Ви порушили закон. Їдете або ’дому, або в буцегарню.
Я сідаю в машину. Спереду вмощуються двоє полісменів, ще дві автівки — з чотирма — залишаються. На світлофорі поворот праворуч веде в Гейвендейл. Вони повертають ліворуч.
— Так швидше, — обидва кажуть.
Демус
сь халупа біля моря. У ній тільки одна кімната, тому її складно назвати домом, але свого часу тут жили люди. Не ’наю, як звали чоловіка, який перекривав дорогу, щоб проїздив потяг. Знаю ті’ки, що сімдесят другого року він помер, а на його місце ніхто не прийшов. Потяг перестав ходити, коли Західний Кінгстон перетворився на Дикий Захід, а кожен чоловік у ньому — на ковбоя. Я хотів стати Джимом Вестом[158], але в ньо’о штани завузькі. Телик у посудній лавці — чорно-білий, та мені все ’дно здається, що йо’о штани — сині, як у дівок. Так, у цьому будиночку з однією кімнатою колись мешкав чоловік; він спав на шматку поролону, а срав у відро, яке потім мив у морі. Йо’о ім’я ніхто не пам’ятає. Коли знайшли йо’о тіло, то вода з ньо’о вже випарувалася, але скелетом він ще не став. У халупі два вікна. Одне дивиться на море, а інше — на колію. Коли потяг перестав ходити, люди з гето пробували її розібрати, але в них не було відповідних інструментів.Ця кімната — вся в кольорах. Вона недофарбована, тут п’ять барв. Від підлоги до низу вікна — червона. Від низу вікна до стелі — зелена. Друга стіна — синя, аж до стелі, але фарби не вистачило на куток. Рожевий колір покриває третю стіну. Внизу четвертої — зелений, що обривається по центру стіни зазубреними мазками, наче той, хто орудував щіткою, викручувався як міг, розтираючи й розтягуючи фарбу, щоб її вистачило на більшу площу, на довше. Мабуть, саме так і жив той чоловік, який старів без жінки. Про свій член він, певно, із сумом згадував тільки тоді, коли сцяв. А може, він, як збоченець, грався ним. У кімнаті один стілець, червоний, з витонченими ніжками. «Витончений» — слово з вірша, який ми вчили в школі:
О витончена квітко — череда!
Занурилась у сон злотисто-біло.
