Його звуть Міша… або Зорі в макаронах - Ганна Гераскіна

Розвожу колінки і стискаю знов - і чого ті штани рвуться в самих отвєтствєних місцях?

- Одна буде в тебе. Одна в мене.

- А воланчік?

- Гм. У Редьки.

- Значить, з нас по двадцять, а з нього десять.

- Да, Міша? А як грать, то він тоже буде десять хвилин. А ми двадцять?! Дзуськи! Перший же заплаче. Так шо дерем з Редьки більше!

Пишу в зошиті:

Коли ми граємо в ладі, програє завжди Вербицька. А коли вона програє, то реве і шморгає. Хоча бачили б, як вона тікала від Василя Петровича, коли той застав нас на баштані! - гепард, а не дєвка! Тіки коси мотляються, як крила. Чи як хвости лемурів. Чи як хоботи. Ні, чула б про хоботи - образилась. Як крила!

Ми тоді тікали, як підірвані, в Гані згубилась босоніжка. До ночі шукали її в соняшниках, в рівчаку. Шукали навіть в мурашнику, але там самі мурахи. Шукали, бо тьоть Іра Ганьку не вбила би, але покалічила точно. Не знайшли. Сиділи і плакали під забором вдвох - Вербицька заливчасто, голосно, протяжно. Я - за компанію, тихо і стримано.

А потім вийшла Ганькина мама і сказала:

- Що кричите, собаку збудите. Ідіть їсти борщ.

І ми пішли.

Ясно, що в хату пішли, а не в…

Ганька погано їздить на вєліку. Гірше за мене разів так в п’ять, а за Гриню разів так тоже в п’ять!

Ми сидим на березі, там, де муляка підступає, і каламутим ногами воду.

- Я тебе додому не повезу. І не проси.

- А я і не прошу!

- І не проси. Сидітимеш тута до ночі.

- Не сидітиму.

- А шо, пішки підеш?

- І піду!

- Ха. Дурна! А вовки?

- Я не боюсь.

- Вовків?

- Вовків.

- А шо боїся?

- Висоти і мишок.

- Тобто якщо на краю прірви на тебе нападе стадо волохатих мишей…

- Ти дурний, да?! Замовкни.

Я не зважаю. Кидаю великою пласкою ракушкою по воді. Вона тоне, лишивши один манюній блинчик. От халепа! Тіряю кваліфікацію!

Дуже хочу, щоб Вербицька мене попросила, ну так, просто: «Міша, я зламала вєлік. Отвези мене додому». І додала: «На твоїй шикарній «Українє».

І всьо! Я б відвіз її і не пикнув. Як справжній джентльмен! Я б навіть дав їй дзвонити у дзвінок. І їхати гордо на рамі - дозволив би! Але вона сидить мовчки. Товчеться. Гризе нігті.

- Не гризи!

- Буду!

- Не гризи.

- Ти мені не мама!

- А хто?

Вербицька довго вдивляється в очерети.

- Друг.

Мені в горлі стає приємно і лоскотно. Я щурюся на низьке серпневе сонечко, і ластовиння зграйкою злітає з щік.

Сміюся.

І Ганька сміється. Тягне свою розвалюху-вєлік по гарячому пильному шляху.

От дєвка! От молодчинка! Настояний пацан.

Правда, до Редьки їй ще далеко!

Це Редька придумав їсти зелені

А лежу і стогну на тахті - я.

Надворі папа чинить мопед. І я б зараз теж міг!

- Ключ на десять!

- Ключ на дванадцять!

- Маркіз, брись, зараза!

- Дайте тряпку!

- Куда ти лізеш без штанів! Бачиш, тече!

- Дє-дє… Ось дє!

- Барахлить. Зара підкручу. Та згинь, Матроскін!

- Батько, на з’їзд ветеранів я Вас сам одвезу, бо накатались вже.

- Заглохні! Торохкотить, як навіжений!…

- Не Ви! - конь стальной…

Але мені випала доля, мабуть, і сконати на цьому ліжку.

- Мам, а ми літом на море поїдем?

- Поїдем.

- Де минулий раз?

- Туди, де минулий раз.

- А собака там буде?

- Який собака?

- Великий! Шо лапою теліпав. Ну, сопе ще. Ну, рядом.

- Дік?

- Да! Ти що, не пам’ятаєш, які у нього блохи? О-о-ось такі! Сто штук. Добірних бліх.

- Міша!

- Мам, а по гороскопу я хто?

- Рак.

- А рак - це погано?

- Ні, добре.

- А чого ти плачеш?

- Я не плачу, дивись. А раки - вони задкують. Назад.

- Да-а-а? А я умію?

- Мабуть.

- А мені ще довго лежати?

- Ні, скоро, котику. Скоро, рідненький.

- Мам, а якщо я помру, ми на море не поїдем?

- Що ти таке!… Міша!

- А апельсин мені можна?

…

- Мам, можна?

- Ні. Не можна…

- Зовсім?

- Зовсім. Хочеш кашку?

- Не хочу. Мам, а ти відріж шматочок і поклади мені на носа. Я буду нюхать. Нюхать апельсин можна?

У скло стукає шось. Не встигаю глянути, як на підвіконні записка:

«Не расстраівайся!

У мене теж дрисня!

Анонім.»

А я і не расстраівався. Хто сказав?

Повертаюсь до стіночки і рахую на килимку оленів - один, другий…

За п’ять хвилин вже сниться контрольна.

З одного боку в моїй кімнаті оті доісторичні олені, а з іншої - коняки 1990 год. Правда, календар ми одрізали, так шо тепер це просто картинка.

Я зосереджено роздивлявся коней. Вони бігли намальованим полем і голосно іржали.

Попереду мчав ватажок - кінь молодий, вередливий, але дуже мені симпатичний.

В сусідній комнаті ридала мама.

Я не хтів чути, як вона плаче, тому почав дуже голосно думати, майже вслух: «Чому подобається, коли вмочиш губи у холодну простоквашу, голосно булькати? А з чаєм - нецікаво. Чому? Чому-чому-чому-чому-чому-у-у-у-у-у!!»

Мама запричитала ще голосніше.

- Я заходжу в хату, а він мертвий!

- Людо, та живий, живий твій пацан! Он, зараза, сидить сопе! - бабуся грозить мені пальцем.

- Я не сопу!

- Циц! Людочко, ну не плач, дівчинко. Закрий двері, паскудник!

- Мамо, мертвий! Лежить, не шевелиться, не морга! Мамо, не дихає! Я захо-захо-заходжу, а він лежить!…

- Ну, ну…

Мати заходилась в риданнях.

В принципу смисла нема. Треба просто лежати і вдавати, ніби ти неживий. Мертвяк - це я сам придумав гру.

Мама перелякалась, дєлов-то! Дивиться вовком.

Був би я дочка - вона б мене більше любила!

- Я не можу більше так, Міша. Я батькові розкажу (залякує).

- …

- Ти хоть шось матері хороше хоч раз зробив?

- Скворєчнік.

- Ти нормальна дитина?

- Нормальна.

- Хто тобі сказав? Нормальні діти в квача грають, в машинки. Уроки вчать!

- То ненормальні.

- Не перебивай!

- …

- Я тобі скільки раз казала?!

- Два.

- Сьогодні тільки два! Міша. Я втомилась, синку.

- …Мам, а ти правда злякалась?

- Правда.

- Дуже?

- Дуже.

- Сильно?

- Сильно.

- Це добре.

Мама плаче.

По небу пливе хмара, схожа на баранячу ногу.

Чи на свинячу.

Дощ