Його звуть Міша… або Зорі в макаронах - Ганна Гераскіна

Ця книга про хлопчика Мішу не для дітей. Це книга для дорослих, щоб вони не забували, як воно бути дітьми. І як воно - бути щирими. А щирими іноді хочеться побути всім. Ці оповідання нікого не залишають байдужими, над ними регочуть до сліз, плачуть до шмарклів і лаються з використанням заліських слів, забуваючи при цьому, що саме проти суржику вони і починали лаятися. Книга розрахована на всіх, хто був дитиною.

Хіба що заздалегідь треба написати один на видраному (акуратно вирізаному) аркуші із зошита в клітинку. Запечатати в конверт. Наліпити марку (обов’язково облизати!). І заховати. Забути. А потім знайти і довго роздивлятися, побачити, під яким дивним кутом падає дощ.

Я не написала такого листа свого часу.

Я жалкую.

Я перевіряю поштову скриньку, в якій немає навіть періодики.

Поруч зі мною живе Міша - мій добрий знайомий. Я хочу, щоб його «листи» знайшли адресата.

Тому почну, а він розхоробриться і, певно, сам продовжить.

…

Міша і міша сидять в темній кімнаті. Міша напружує зір, намагаючись розгледіти наклейки від жувачок, що торік наліпив на шафку. А міша байдуже витріщається очицями-ґудзиками на смужку крикливого світла з-під дверей.

Нове життя югославського бабиного пальто.

В залі співають «Ландиші, ландиші, свєтлово мая прівєт» і густо пахне холодцем.

- Іван Афанасійович, а де Ваш онук? Спить?

- Щас!

Друзі сиротливо туляться один до одного і моляться впівголоса Пресвятій Діві, що живе в кутку, щоб двері так і лишились зачиненими.

- Ой, який вже дорослий став! Машо, глянь! А був же ж отакусєнький!

- Не брешіть. Отакусінький - то Ваша дурна болонка.

- Міша!

- Жоних, Марківно! А ким ти хочеш стать?

- Сьогодні Міша хоче буть винахідником, але обачливо відповідає «міліціонером».

- Молодєц! От я в твої годи…

- Мамо, я не малий. Я не буду.

- Ти бачиш, папа випив. Розкажеш і підеш.

- Я не хочу, мам!

- Так. Міша, давай раз - і все. І ніхто тебе не чіпатиме.

- Чесно?

- Чесно.

Трактор пашет,

Трактор пашет,

Тракторист платочком машет.

Ти платочком нє маши,

Краще трактором паши!

Галина Георгіївна плаче тушшю.

Зачинивши за собою двері, Міша розкладає на ліжечку трофеї:

пиріжок з м’ясом,

три цукерки «Мороженая трубочка»,

пробку з-під шампанського

і надкушений бутерброд зі шпротами і більше ні з чим.

міша дивиться співчутливо і щосили намагається не пахнути нафталіном.

А травневий дощ падає і падає, і два друга своїм мовчанням перекривають програму про мамонтів на центральному телеканалі.

*** *** ***

Мене звуть Мішa.

Живу по вулиці Леніна. Біля магазіну «Роднічок». Без перерви та вихідних.

Без перерви і вихідних - і продукти працюють, і я живу.

У всіх усе починається з Дня народження, отже, і в мене спершу був…

В кімнаті сонячно і по-вранішньому свіженько. Прокидаєшся і довго лежиш, вивчаєш квіточки на обоях. Незрозуміло, чи то кедр, чи то клєвєр. З природознавства у мене чотири, бо вчителька молода і жалостліва. А так би трійка була. З натяжкою.

- Що це?

- Гербарій.

- Міша, шо це?!

- Це гербарій дікорастущіх трав. Як Ви просили.

- Де ти це взяв, Міша?!

- Вони діко росли. Я сушив їх в теоретичній механіці, том два, бо діду…

- Цей гербарій нещодавно ріс в кабінеті хімії. Ну що ти мовчиш?

- Марин Анатольна, а трійку поставите?

Сьогодні у мне День народження. Я став на рік доросліший. Але, по-моєму, ні крапельки не вищий… Тихенько пробираюся в туалет. І знаєте, що я вам скажу? Пісяється так само!

Знову залажу під одіяло, грію ноги і шумно дихаю носом, ніби параход або їжак.

- Де він? - фізрук підтягує адідасівські штани.

- Стоїть за углом біля будки!

- Крос він біжить. От сачок! Міша!

- Що?

- Чого стоїм, кого ждьом?

- Гусениця.

- Яка?

- Оця. Дивіться. Велика мохната, а на попі крапочка.

- У гусениць нема попи.

- А Ви на колінки станьте і побачите. Осьо оно! Я палочкой щас!

- Міша, а бігтиме хто? Пушкін?

- Я перездам! Така ж гусениця - раз в полжизні! Розумієте?

В залі ворушаться. Мама думає, що я сплю. Баба знає, шо ні (я перечепився через Маркіза і звалив вєшалочку).

Я бачу їх через скло дверей і заплющую очі міцно-міцно. Чую скрип і мамин голос: «Нехай ще поспить. Моє мишеня-Мішеня… Машину на видному місці поставлю».

- Пожежну машину?! - кричу я і прокидаюсь.

Моя мама - найкраща мама в світі! Вона мені купила…

Портфель пригодився мені тільки два рази. Вперше, коли я катався з горки за гаражами (не картонка, але краще, ніж на попі). А другий раз, коли мама сказала:

- Ан бігом!

- Та вже йду, - меланхолічно надіваю боти. Шнурки, що мені баба вставила, такі довгі! Можна на два бантика зав’язать. Ні, на три вже не виходить. На два.

- Ну що ти копаєшся, горечко.

- Зараз, - довгі шнурки, ой довгі!

- Міша, спізнишся на труди!

(а ви думаєте, що я роблю)

- Міша!

- Мамунь, іди вже. А я слідом.

- Знаємо таких! Обувайся.

На трудах мені сподобалося тільки один раз. Коли дєвочки по кулінарії проходили бутерброди. Ніна Співак проходила з баликом.

Ну може два рази. З жолудів, сірників і пластиліну виходять обалдєнні лісові чоловічки і ще одна лісова такса з хвостиком.

- Пока, мамо! - швидше до воріт.

- Переобувачку взяв?!

Роблю вигляд, що не чую. Мама наздоганяє мене з целофановим пакетом «Новий год», проводжає поглядом.

А я волочуся по вулиці і всією своєю спиною видаю в космос сигнали бєдствія.

«Шановний пане директоре! Виносимо щиру подяку учневі Озерянському за встановлення дружніх міжпланетних відносин. Прошу не вважати його неявку до школи прогулом, бо він зустрічав біля клуні делегацію з созвєздія Гончіх Псов.»

А за рогом - калюжа.

Свіжа. Вчорашня.

І я думаю: «Час спасати ситуацію!»

.

Ой, який же я мокрий! Такий нещасний!

А запасних штанів у мене немає.

Зато є мама. Яка татові нічого не скаже!

Портфель, питаєте? Сухий. Якби його втопив, сразу висша міра! - на прополку буряків.

Хоча буряки - то ще нічого! Культурні міропріятія - ото ужас! І всі