Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський

Як на мене, малоцікава розвага стріляти по жуках, краще вже палкою або просто кулаком. Незабаром, при найменшому потеплінні, ті жуки знову полізуть з усіх щілин. Бо скоро літо. А тепер навіть на широті Києва всі пори року звелися до двох — довга зима і коротке літо, дуже коротке, якщо не рахувати ще коротших, майже непомітних весни й осені. Наступне коротке літо, за Міховими прогнозами, обіцяє здивувати ще більшими жуками, і не тільки ними. Хоча чим іще, крім жуків, нас можна тепер дивувати, й так уже за останні роки дивованих–передивованих, він усе ж не уточнив.

Міха ближче до інтелектуальних центрів, а деяка інформація йому ще й від тих хлопців у сірих костюмах, що заходять до нього «пошептатися», перепадає, то я допускаю, що він і справді міг щось таке чути. За тих вісім–десять років від початку раптового похолодання планета змінилася до невпізнання, особливо Північна півкуля. Це просто неймовірно, як усе швидко на наших очах змінилося настільки, що життя, хоч і з усіма своїми проблемами до того, як це почалося, тепер усім здається і справді раєм.

— Ми жили у раю, Коломбо! — щоразу одне й те саме повторює Міхова Іра, коли приїздить до нас з Одеси.

Тоді Міха розганяє усіх своїх курв, принаймні він так каже, що розганяє, і ми із Петрунею щодня чуємо їхні з Ірою «дискурси». Але її, зазвичай, вистачає ненадовго. Невдовзі вона спаковує валізи і я везу її нашим брудно–жовтим «Хаммером» через усе місто — Оболонським проспектом і далі через центр — до автовокзалу, звідки вона «люксом» вирушає назад на південь, до Одеси. Хоча по кільцевій, враховуючи міські «корки», могло б бути швидше, але Іра на прощання воліє побачити обледенілий Хрещатик. І ми їдемо з Оболоні через Поділ і далі. А коли вже котимося бруківкою Хрещатика, вона просить, аби не так швидко, й щоразу повторює одне й те саме: «А без каштанів він уже не той…». І я щоразу щось мугичу у відповідь, мовляв, нічого, будуть ще й каштани. «Але я їх уже точно не побачу», — також щоразу однаково, з присмаком гіркоти відповідає мені Іра. І я бачу в її очах сльози.

— Миколо, будь ласка, дивися краще на дорогу, — вказує вона мені пальцем на лобове скло.

Останнім часом я ловлю себе на тому, що начеб уже й чекаю цього її жесту. У таких випадках вона завжди переходить на холодне «Миколо», хоча «Коломбо», як той детектив із дольодовикового серіалу, з її вуст для мене звичніше. Здається, вона першою і почала до мене так звертатися, коли якось побачила тоді ще біля старого мого «кадилака», тієї тарадайки, «Москвича–412». Він, напевне, був у мене останнім на весь Київ або принаймні на Києво–Святошинський район, де я тоді мешкав у бабуниній хаті, жив на державну стипендію і вчився на військового психолога в університеті імені Т. Шевченка. З того часу вже минуло стільки ж років, скільки зараз їхній з Міхою дочці — Оленці.

«Коломбо!» — тепер я й сам себе так називаю, і мені це подобається. Хоча при Ірі намагаюся не виявляти своїх почуттів, стримана ввічливість, і тільки. Але ж жінки у цих сферах більш чутливі. Часом можна видати себе навіть мовчанням. І все одно решту дороги, аж до колишнього Московського мосту, що його тепер, після нейтронних погроз, перейменували у Либідський, ми мовчимо. Вона мовчить, і я також.

— О, вже приїхали, — каже вона ще на спуску перед мостом.

— Приїхали, — повторюю я, хоч після того ми іноді ще добрих півгодини стоїмо у «корку».

Але я завжди стараюсь виїхати із запасом, і ми встигаємо. Лише одного разу наздоганяли, і таки наздогнали. За горбом, на колишньому 40–річчя Жовтня, а тепер просто — Голосіївському проспекті, біля тих гнилих ставків на Голосієві. Добре, хоч тепер більшу частину року вони у замерзлому стані, бо, коли не у замерзлому, то смердять так само, як і до Льодовика.

«Люкс» на Одесу рівно о 12.00, розклад ще із дольодовикових часів, його не змінювали. Лівий ряд в автобусі одинарні місця, правий — подвійні. Іра зазвичай замовляє наперед і бере одинарне, інколи вона ще перекурює під автобусом, а потім каже мені їхати, але я ніколи не їду. Я чекаю, аж поки «люкс» вирулює з території автовокзалу у напрямку Голосієва, махаю їй на прощання рукою і нишком, як колись бабуня, трьома пальцями хрещу стоп–сигнали автобуса, що віддаляється.

Іра — це мрія, і нещасний Міха так і не зміг її досягти. Я не маю на увазі її зріст і те, що навіть вищий за мене Міха і то їй по вухо. Іра — це висока мрія, а її надто високий, як для жінки, зріст, звичайно, випадковість. Вона могла б бути і низькою, але все одно була б недосяжною… Хоча, пригадую, ще як разом служили, Міха якось обмовився, що не проти, щоб його майбутня дружина була високою. Але хіба ж він міг тоді уявити, що аж настільки!

А ще Іра — найкращий у країні логіст, сам читав у «Діловій столиці». В Одесі вона має власне підприємство «Ірмо» і навіть автопарк із десятка великотоннажних фур. Весь її бізнес також у новій столиці. Туди тепер багато хто перекочував, і навіть двоє наших старичків — найвідоміших у країні братів–близнюків, дідько не вхопив, також там тепер понти колотять, із телевізора не вилазять.

Хоча спочатку, як тільки все це почалося, деякі райони Одеси підтопило, довелося підсипати старі й насипати нові дамби, планувати нові транспортні розв'язки. Хаджибейський та Куяльницький лимани з'єдналися з морем, і майже вся промислова зона Пересипу та прилеглі дачні селища опинилися під