Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський
Колись ми вже такого мали, хоча і пополам з Міхою. Але треба знати Міху, щоб розуміти, що мати із ним щось пополам — мало радості. Невдовзі він завіз того човника у село до свого тестя, Іриного тата, і тільки я його й бачив. Здається, лише раз і встиг з нього порибалити, та й то у зливу, що раптово почалася. Тепер та тепла злива, мабуть, єдиний приємний спогад, що з того всього залишилося. Або хіба ще відчуття вертких дощових черв'яків у пучках, коли насаджував їх на гачок, на них тоді добре лин клював. Та де тепер знайдеш тих линів? Та й черв'яки хіба що у теплицях… Мій новий човник — барк маде ін Дніпропетровськ — поки що також лише раз розпаковувався, але навряд чи це можна назвати риболовлею.
Мабуть, найбільшою помилкою було те, що я взяв Мамонта, а його помилкою — що він перед тим з'їв щось не те. Як згадаю ту нашу риболовлю, досі моторошно, а човен, якщо тільки миші не згризли, спакований десь на горищі бабусиної хати на Святошині, де тепер квартиранти. Бо, незважаючи на Льодовик, мишей тепер, здається, ще більше, до того ж — переважно в людських оселях.
Після похолодання і риболовлі не стало. Яка вже до дідька риболовля! І хоч Дніпро нікуди не зник, а влітку став ще більш повноводним, й озера всі на місці, їх навіть побільшало, однак риба перевелася. Бо що толку з озер, якщо вони на широті Києва десять місяців у рік стоять під кригою. З настанням Льодовика риба просто не встигала нереститися. Правда, у журнальчику «Все про риболовлю», що його якось помилково кур'єрська служба закинула разом з іншими виданнями у Міхову приймальню, я вичитав про різновид сибірського тайменя. Виявляється, віднедавна він почав зустрічатися у притоках Дніпра, та й у самому Дніпрі нижче Києва. Але там же було і попередження про ураження цієї риби трихінельозом. Виходить, Льодовик трихінелі не перешкода, а рибі — так.
Вижили ще хіба якісь ветерани–соми, а чи коропи. Або щуки. Можливо, й дотягнули із дольодовикових часів, але то більше чутки. Хотілося б побачити! Хоча час від часу знаходяться навіть очевидці, ніби хтось там на озерах, на Міністерці, чи на тих же Позняках, чи ще десь вивудив якогось річкового монстра. Але я у те мало вірю, та й робота тепер у мене, так що без Міхи нереально кудись вирватися, а він не рибалка. Хто завгодно, тільки не рибалка, а можливо, навіть і не мисливець. Він завжди любив, щоб йому підносили на все тарілочці, але хіба це полювання?.. Тих короїдів краще палкою збивати, ніж тратити шріт.
Хоча, якщо вже відверто, то я б їх взагалі не чіпав: ні тих жуків, ні будь–кого іншого. Льодовик навчив цінувати будь–який живий організм на цій планеті, котрий здатен опиратися холоду і виживати. Наприклад, завдяки личинкам короїдів тепер розвелося чимало дятлів! Їхній стукіт у вимерзлих, посохлих лісах — це ознака часу, за містом тільки їх і чути, та й у місті також. Послухати пісню дятла — це тепер майже те ж саме, що колись солов'я чи жайворонка.
Тваринний світ в околицях Києва, та й взагалі скрізь, дуже змінився; північні олені, вівцебики, верескливі песці, що нерідко забігають на міські околиці, полярні куріпки і ще звичайні миші — тепер це найпоширеніші представники фауни холодних субарктичних рівнин між Житомиром, Києвом і Полтавою. Ну, ще лисиці і сови різних видів. Сов розвелося стільки — як білих полярних, так і звичайних сірих, — що у деяких місцинах за чисельністю вони зрівнялися з дятлами. Хоча із більш ніж двохсот видів дятлів розмножилися лише три–чотири види із найбільш морозостійких.
Дятли й сови — від такого сусідства можна й вовком завити. Тим часом самі вовки відкочували на південь! А от сови, кажуть, з'явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування сірої, вухатої і полярної. У зв'язку з цим у субарктичній Шостці взяли і поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в обрамленні знаменитої кіноплівки, яку тут колись виробляли і на якій відзняті деякі шедеври українського кінематографа 1960–х. У неймовірних кількостях тепер і комарі, щоправда, лише тих півтора літніх місяця, але й то треба ще пережити. Без спеціальних кремів та спреїв, що їх відлякують, або спеціальної протимоскітної сітки на вулицю у липні хоч не показуйся.
Звичайно, окрема мова про жуків короїдів та деревогризів, що й раніше могли у вигляді личинок кілька років пролежати в ґрунті, чекаючи свого часу, тепер вони просто розкошують і множаться у неймовірних кількостях. Довга зима їм не перешкода, лишень у землю стали глибше зариватися.
Міха припускає, що деякі організми можуть жити і під кригою, і навіть непогано себе там почувати. Ну, а на поверхні де короїди, там і дятли, їх тепер у Києві стільки, як колись горобців. Проте й горобці також дивним чином пристосувалися, хоча їх весняне цвірінькання у ці травневі дні і перебивається запальним стукотом дятлів.
Весна тепер приходить не раніше, ніж у другій половині травня, що тепер понурою сірістю краєвидів більше нагадує дольодовиковий березень. Зараз навіть на початку червня деінде у низинах парків снігу ще по коліно. А у найглибших виярках він не сходить ціле літо, аж до перших приморозків і першого нового снігу наприкінці серпня.
Але тисячі гектарів посохлих, ніби вкритих струпами лісів — це, як виявилося, рай не лише для короїдів та дятлів, а й для якихось мікроскопічних кліщів, які, у свою чергу, паразитують уже на самих короїдах. Словом, усе за дідусем Дарвіном!.. Дятли скоро будуть розгодовані, як
