Діти морських туманів - Клод Кампань

— До побачення, мадам. На добраніч, мадам…

(Вони ніяк не навчаться називати мене «мадемуазель»).

— До побачення, діти. До завтра.

— Мадам, це я приніс для вас.

Ах! Що там ще? Це іграшковий пластмасовий метелик — їх іноді вкладають у коробки з камамбером.

— Спасибі, Жанно! Метелик дуже гарний.

Я пришпилю метелика до стінки або краще приєднаю до колекції сувенірів, які складаю в коробку. Там є вже крихітна позолочена гітара Джонні Холідея, і целулоїдні вишеньки, вийняті з пакета з-під кави, а тепер буде ще й цей метелик. То ж так приємно — принести подарунок виховательці!

Я обнімаю Жанно, і його щоки враз паленіють рум’янцем.

— Іди вже, біжи-но мерщій додому. Скоро смеркне.

Ватага моїх малих пустунів розбігається по домівках. Я виходжу надвір. О! Який сюрприз — морозу майже не відчувається. Певно, вітер повернув на захід.

Зрадівши, поспішаю до свого мопеда. Він уже три дні нерухомо стоїть на критому шкільному майданчику. Хай живуть Сонячні Дзиґарі!

А завтра — четвер, вихідний…

Та тільки-но я почала накачувати шини, бо вони теж постраждали від ожеледі, як на шкільному подвір’ї залунали чиїсь важкі кроки.

— Ти!.. — кинувши швидкий погляд із-за плеча, вигукнула я.

— Дай мені,— сказав Гійом, стаючи навколішки й забираючи в мене насос. — Знаєш, Фан, цілих два дні не бачити тебе — це все-таки задовго!

Тепла хвиля радості хлюпнула мені в груди. Я добре знала Гійома — кожне вимовлене ним слово докору чи ніжності багато важило: він-бо ніколи не кидав слів на вітер.

— Ось чому я ще зранку вирішив неодмінно заїхати по тебе. Ожеледиця чи відлига — все одно я тебе викраду. Ну, їдьмо? Більше нема ніякого багажу?

І він повів мій мопед до шосе, де стояла автомашина.

Колись це був, напевно, солідний джип, рештки якого Гійом віднайшов випадково в глибині сараю. Він на свій смак поета і художника-червонодеревника підібрав і припасував до нього кузов. Тепер машина трохи скидалася на міні-грузовик, санітарний візок чи карету швидкої допомоги, але новенькі дошки бортів були старанно вистругані з вишневого дерева, а на дверцятах, мабуть знайдених десь на автомобільному кладовищі, можна було розгледіти — після стількох пригод, Стількох примх мінливої долі! — герб якогось знатного шотландського лорда…

— Сідай до керма, — сказав Гійом. — Треба не дати запліснявіти твоїм свіжоспеченим правам водія! І до того ж, — лукаво додав він, — тобі, напевно, захочеться вразити свого молодого скандинавського водія…

— «Мій скандинавський водій!» — одразу жваво відгукнулася я. — Хотіла б я принаймні знати, де він тепер: у Роттердамі, в Лондоні чи деінде?

Три тижні тому Капітан одержав листа з Норвегії від Яна. Ян писав, що батько надумав послати його на досить тривалу практику-стажування в один з французьких портів, до Булоні, наприклад. Отож чи не знає, бува, капітан Ле Марруа якого морського по-середника-негоціанта, що має морську торговельну контору і хотів би найняти на кілька місяців помічника-практиканта.

— Чого, це йому спало на думку вибрати Булонь? — пробурмотіла я тоді.— У Лондоні чи в Антверпені він пройшов би набагато кращу школу. Цей юний громадянин Бергена як завжди з химерами! Здається, він анітрохи не набрався розуму, відколи покинув свій полярний Нарвік і проміняв його на інше норвезьке місто не з таким скаженим кліматом!

Ні дідусь, ні Гійом не визнали тоді за потрібне відповісти мені. Адже мій вимучений дотеп — то була тільки інстинктивна реакція самозахисту, — я просто силкувалася приховати радість, яка затопила мою душу, коли дізналася, що Ян скоро приїде до Булоні!..

Ян увійшов у моє життя, коли мені минуло п’ятнадцять років. Так, так, мені було тоді лиш трохи за п’ятнадцять. Я ніколи не забуду, як він допоміг мені розшифрувати й перекласти текст з Вергілія, як ми сиділи з ним тоді пліч-о-пліч… А коли Ян покинув Францію, запаливши в серці ще зовсім юної дівчини незгасний вогник відданості і вірності, чуйної, терпеливої та щирої, мені було тільки шістнадцять.

«Мій скандинавський водій»… О Гійоме, — думала я, міцно стискаючи в руках кермо автомашини, — коли б ти знав, як влучно зумів ти цими трьома словами висловити найсуттєвіше!

Так, Ян був водієм грузовика на мукомельні в Аллангемі, поблизу нашого села, ще до того, як познайомився з нами. Він змушений був стати водієм, коли життєва буря вирвала його із університету і з рідного міста Бове, де безтурботно й спокійно промайнуло п’ятнадцять років його дитинства й юності… Водій з золотистим волоссям, з поглядом непокірливого принца, водій, якого нестримно вабив до Фовемберга один тамтешній капітан далекого плавання, котрий, можливо, знав таємницю його походження.

Але Ян був не з тих людей, які швидко зважуються на рішучий крок. Отож із червня того року і до березня наступного ми бачили нашого юного друга часом іскрометно веселим, щирим, насмішкуватим, а іншим разом — мовчазним, задумливим, далеким, бо серце його краялося від бажання розкрити зрештою всю правду і острахом, чи не виявиться ця правда надто болючою та гіркою для нього.

Так тривало аж до того пам’ятного березневого четверга, холодного і ясного, коли ми вирушили у далекий похід, на розшуки його минулого. На цьому вирішальному етапі глибокої розвідки Ян вибрав собі в супутники саме мене…

Несподівано Гійомів голос одірвав мене від спогадів:

— Ми не в Англії! Намагайся триматися правого боку. Ну, нічого, нічого, мені здалося, що ти надто замріялась…

Надто замріялась… Наче моя мрія була нездійсненна! Мине зовсім небагато днів, і Ян повернеться до нас, повернеться на кілька місяців. Ми не знали тільки точної дати його приїзду до Франції, бо він хотів скористатися безкоштовним проїздом з Роттердама в Лондон чи Антверпен на судні компанії, де працював його батько. Приїхавши до