Діти морських туманів - Клод Кампань
— Ти й зараз для нас як рідний, мій хлопчику. Гійом мав підставу так сказати. І байдуже — звешся ти тепер Єфом Нільссеном чи Яном Оффланжем, — ти все одно залишишся нашим улюбленцем і своєю людиною в нашому домі.
Голос дідуся затремтів. Я помітила, як волого заблищали його очі.
Так, і для дідуся, і для Гійома, і для мене той рік був незвичайний, незабутній…
І раптом мене розсердило, що тут стовбичить Нікола. Окинувши поглядом зал, я Помітила його біля дверей кухні. В останні хвилини він, певно, свідомо намагався відступити на задній план, одділитися від нашої маленької групи. Мені хотілося крикнути йому:
«Усе, що тут діється, анітрохи тебе не стосується. Іди звідси! Залиш нас самих!..»
Але він, здавалося, нічого не прочитав у моїх очах. А може, не схотів коритися моїй волі? Не знаю. Тепер, коли від того вечора минули місяці і я можу зрозуміти його тодішню поведінку, причину впертого бажання залишитися з нами, я зовсім не звинувачую його в цьому. Віч-на-віч з Яном, який несподівано, наче сніг у серпні, звалився на голову і одразу зайняв його місце у Сонячних Дзиґарях, Нікола мав почувати себе, як військо маршала Тюрена[1], яке вже безтурботно розквартирувалося на зиму, але його зненацька заскочили вороги.
Тим часом Ян схопив крісло, в якому щойно сидів Нікола. Він повертав його на всі боки і уважно розглядав критично примруженим оком.
— Я бачу, Гійоме, ти все-таки полагодив його?
— Ну аякже! Воно зовсім було продавилося. Минулого літа довелося все перебивати.
Брат підійшов до каміна, узяв з полички люльку й почав набивати її тютюном. Можна було подумати, що він навмисне став біля Яна так, щоб затулити від нього Нікола.
— Гійоме, тобі це крісло нічого не нагадує? Пам'ятаєш, стоячи отут біля каміна і закурюючи цю саму люльку, ти казав мені удавано сердитим голосом: «Яне, ну як ти сідаєш? Тепер доведеться перебивати всю шкіру! Бо ці чортові водії ваговозів не сідають, а гепаються в крісло, мов на сидіння якоїсь п'ятнадцятитонки!..»
— Точно, — кивнув головою брат. І додав: — Справді, поглянь: після ремонту крісло стало ще міцніше, ніж було нове. Тепер можеш гепатися на нього хоч тисячу разів підряд — воно все одно витримає.
Нікола, як на гріх, і собі докинув кілька слів:
— Я його вже випробував цієї зими. Даруйте мою мимовільну провину, я оце тільки зараз дізнався, що йдеться про своєрідну… історичну реліквію.
Мені хотілося крикнути: «Нікола, ти смішний! Замовкни!» Але тут я побачила, як по обличчю Яна розливається блідість, і почула його ледь приглушений голос:
— Не кажіть дурниць! Річ не в тім, хто має право сидіти в цьому кріслі. Головне, що з того часу тут збереглося щось реальне для мене. Так, були тоді різні дрібнички, які давали змогу відчути, що я тут — як у себе вдома. Чи можете ви зрозуміти, що це означало для загубленого самотнього підлітка, яким я тоді був? Чи можете це зрозуміти ви, Нікола Фрамекур, ви, що, напевно, ніколи не відчували, як рідна земля тікає з-під ваших ніг… Ви не пережили цих вечорів у Сонячних Дзиґарях три роки тому… Фанні, закінчивши поратися по господарству, приходила з кухні, сідала біля секретера до своїх уроків, отам, біля вікна. Капітан, як завжди, сидів у своєму незмінному кріслі; усе так просто — ніяких проблем! А Гійом найчастіше вмощувався, коли була охота погомоніти з кимось, на край верстата, — в той час його верстат стояв отам, праворуч від каміна, не знаю, куди його переставили тепер. А щодо цього крісла… Бувало, сидячи в ньому, я міг одним поглядом охопити всіх мешканців Сонячних Дзиґарів: Капітана, Фанні, Гійома. Ці Сонячні Дзиґарі майже цілий рік були моїм родинним вогнищем, а мешканці його — моєю справжньою сім'єю, хоч я їм зовсім чужий…
Стоячи у віддаленому кутку залу, Ян на якусь мить пильно втупився в Нікола, потім енергійно хитнув головою — так, ніби хотів цим жестом сказати, що не треба ніколи повертатися до цього питання, — і несподівано закінчив дуже лагідно й тихо:
— Згода?
По тому, не чекаючи відповіді Нікола, Ян схопив за руку Гійома:
— Я знаю, ти обладнав свою майстерню зовсім новими механізмами. Ходімо, покажеш мені…
Коли двері за Яном і Гійомом зачинилися, я впала на канапу й затулила обличчя руками, геть приголомшена цією нежданою сутичкою між хлопцями. Підійшов дідусь і ніжно торкнув мене за плече. Нікола теж став біля канапи, і я почула зовсім поряд його голос, щирий і простий:
— Я шкодую, Капітане, повірте… І ти, Фанні, пробач. Я говорив зопалу і боюсь, що ваш норвежець дуже розсердився.
Я підвелася й попрямувала до кухні.
— Час подумати й про вечерю, — мовила я — Така напружена атмосфера в крайньому разі може правити замість аперитиву, та навряд чи вона нагодує когось.
Нікола догнав мене.
— Чим тобі допомогти? — спитав він тоном маленького хлопчика, який хоче загладити свою провину.
— Накривай на стіл, — сказала я.
Та коли через кілька хвилин, розпаливши плиту, я відкрила буфет, щоб дістати приготовлене ще зранку тісто для солодкого пирога, то помітила Нікола в кухні. Він стояв, тримаючи в руках тарілки, і дивився на мене, дивився…
— Скільки нас буде сьогодні ввечері? — спитав він.
Мені здалося, що Нікола глузує з мене, але очі в нього були дуже серйозні.
