Діти морських туманів - Клод Кампань
— Et du endelig kommet tilbake, min lille gutt fra Narvik. Jeg er saa glad over aa dig igjen, — промовив дідусь. — Нарешті ти повернувся, мій маленький хлопчику з Нарвіка! Я такий щасливий, що знову бачу тебе!
Дідові очі випромінювали щиру радість, і мені подумалося, що вони все такі ж ясно-блакитні, молоді, як і тоді, три роки тому, коли Ян уперше переступив поріг цього дому.
Я ледве розчула, що відповів Ян, бо горло йому перехопило від хвилювання. А втім, дідусь тільки згодом, увечері, переклав мені його слова.
— Takk, Kaptein, mange takk. Deres varme mottagelse gir mig inntrykk av at den gamle «Caadran-So-laire» mottar mig med aapne armer, — сказав Ян. — Дякую, Капітане, щиро дякую… З вашого прийому видно, що це все ті самі старі любі Сонячні Дзиґарі, які, здається, беруть мене знову в свої ніжні обійми…
Зате я дуже добре почула недбале зауваження, яке напівголосно кинув Нікола на адресу Гійома, — брат мій саме в ту мить показався в дверях своєї майстерні.
— Гійоме, це ж не по-англійському?
І репліку-відповідь брата, чемну, але з відтінком певної гордості:
— А чого б то Капітан мав вдаватися до англійської, коли він може привітати норвежця з приїздом його рідною мовою?
Гійом теж підійшов до Яна. Він подав йому руку, наче верховинець, що хоче допомогти супутникові на крутому схилі:
— Яне, це мій майбутній шурин Нікола Фрамекур. Нікола, а це Ян Оффланж, ти вже чув про нього. У ті місяці, які він провів тут, Ян був загальним улюбленцем у нашому домі.
Милий Гійом, який ти сердечний і делікатний! Як добре вмієш кількома словами поставити на своє місце людей і допомогти їм порозумітися! Спочатку здалося, що Гійомові пощастило загладити нетактовність Нікола, бо сердитий вираз почав сходити з обличчя Яна. Потиснувши руку чужому хлопцеві і вже зовсім не бентежачись його присутністю, Ян рушив через зал. Повільно, якось аж несміливо…
Кілька кроків праворуч — і ось він уже стоїть перед високим кам'яним каміном, оглядаючи його від підлоги аж до стелі, і ніби шукає там позначки свого зросту, зробленої тої зими. О, знайшов!
«Ні! Я вже не росту. Та воно й досить…»
Ян нахилився, взяв коцюбу й почав ворушити дрова, що ледь-ледь тліли в каміні, аж поки вони не розгорілися яскраво, сипонувши навсебіч іскрами. Спершись рукою на дубову поличку над каміном (у такій позі я бачила його сотні разів), він перевів погляд по черзі з Гійома на Капітана, потім на мене, і легка усмішка торкнула його уста, — він ніби говорив нам, упевнений у нашій мовчазній згоді:
«Ті наші вечори біля каміна, ви ж не забули їх?.. Ці спогади — то наш спільний безцінний скарб. І хто зможе відняти його у нас?..»
Швидкий побіжний погляд на Нікола, потім — ледь помітний заперечливий рух головою:
«У всякому разі не цей нежданий гість, що ніби з неба впав, правда ж?..»
Наш великий старий рояль, якому колись Ян часто звіряв свої палкі мрії й сум, і досі стояв у тому самому кутку залу. Не відкриваючи кришки, Ян сперся ліктями на світле поліроване дерево, і я помітила, що його затуманілий погляд ніби шукає когось біля інструмента, де в той пам'ятний вечір їхньої першої зустрічі стояла, так само спершись ліктями на блискучу кришку рояля, осяяна яскравим світлом люстри Інгвільд.
Жовна ворухнулися на Янових щоках, і моє серце забилося нерівно й часто. Відколи Ян зійшов з борту «Лазурового Берега», він ні словом не озвався про Інгвільд… Чому? Може, тому, що надто глибоко в серці таїть ці спогади, а може, її відсутність у цю мить раптом здалася йому нестерпною?
Досить довго простояв він отак, мовчазний і нерухомий, ніби зовсім забув про нас, та раптом наче отямився і, підійшовши до каміна, одну по одній почав брати в руки різні дрібнички, що стояли на поличці,— ручний мідний свічник, дві опалові вази, білу й синю, попільничку з матового скла з вигравіруваним на ній зображенням корабля. Перш ніж знову поставити їх на місце, Ян уважно розглядав кожну річ, перевертав на всі боки, пізнаючи їхні знайомі рисочки. Ось він узяв люльку і довго вдивлявся в неї, щоб упевнитися, чи вона справді належить Гійомові. Розкрив, понюхав стару, геть потріскану від часу руанську керамічну табакерку.
— Сорт «бек бленд», якщо не помиляюсь? — стиха спитав він, дивлячись на Гійома.
— Атож, як завжди. А чом би я мав його міняти? Обличчя Янове осяяла усмішка, в ній почувалися радість і виклик водночас.
«Спробували б ви що-небудь поміняти в Сонячних Дзиґарях, не спитавши моєї думки!» — можна було прочитати в тій усмішці.
Він повільно оглядав решту вітальні. В ту мить ми всі троє зовсім забули про Нікола. Серця наші стиснулися від щемливої радості: наш Ян повернувся до нас! І дідусь, і Гійом, як я довідалася згодом, почували те саме.
Та поступово в душу нам заповзав острах: той дім у Бергені, який ми добре собі уявляли з описів у листах і з фотографій, отой світлий приземкуватий дім серед темних ялин, білого снігу, крижаних вод фіорду, — чи став він за три минулих роки для Яна рідною домівкою?..
Зненацька Ян заговорив, і голос його був схвильований і глухий:
— Капітане, Фанні, Гійоме, я, мабуть, здаюся вам дуже сентиментальним, але признаюсь, що
