Діти морських туманів - Клод Кампань
Тепер у Сонячних Дзиґарях господарює наш Капітан. Він розігріває обід, який я готую звечора, і коли я після роботи повертаюся додому, то частенько в раковині серед немитого посуду знаходжу каструлю з пригорілим дном чи розбиту тарілку.
— Вона сама винна, ми не знайшли з нею спільної мови, — меланхолійно зауважує дідусь.
І моє серце стискається, коли я думаю про цих двох таких дорогих мені чоловіків, покинутих напризволяще, віч-на-віч з таємницями домашнього господарства.
«Я ні за що не повинна була виїжджати, кидати їх…» — казала я собі в такі хвилини.
Та за мить інший голос, голос нової Фанні, що відчула дужі крила за плечима і мріяла відкрити для себе широкий світ, звершити в ньому славні подвиги, починав заперечувати: «Ні, ні, ти добре зробила. Треба обирати свою дорогу».
А втім, одного похмурого дня, коли мені все набридло, коли здавалося, що дітлахи просто нестерпні, Сонячні Дзиґарі надто занедбані, а Капітан і Гійом — зовсім покинуті, дід раз і назавжди розвіяв мої докори сумління, сказавши:
— Досі ти наче не могла нарікати на мене — я сприяв як міг твоєму щастю. Але не покаліч собі тепер життя! Молодість дається один раз на віку, дитино моя. Зараз твоє життя там, серед малят, а не біля двох буркунів чоловіків, хоч ми тебе й любимо. Іди ж, моя люба дитино, іди і грай поки що свою маленьку роль статиста в життєвому спектаклі, зігрівай і мий потріскані щічки малечі, навчай їх уму-розуму. Це, безперечно, краща робота, ніж церувати шкарпетки старого капітана далекого плавання, який уже скоро віддасть кінці…
Ось який він, мій дідусь, делікатний, лукаво-насмішкуватий і розумний, — він виводить вас у життя, як на широку, залиту сонцем дорогу, і вам лишається тільки йти уперед твердою і впевненою ходою.
* * *Клятий крижаний норд-ост, який часто зривається тут напровесні, наче й не збирався вщухати! Того вечора Фовемберг здавався мені таким далеким, мов за сто льє, не менше. Не так мій дім, дідусь, — вони глибоко пустили коріння у Фовемберзі, їхня вірність безсумнівна, — як Гійом. Він, сам того не відаючи, мимохіть непомітно віддаляється від мене.
Неймовірно! Адже я завжди виразно уявляла, що першою покину наші Сонячні Дзиґарі під руку з… Але ні! — краще я не називатиму його імені, бо він — це теж одна з тих пекучих проблем, яких я волію уникати, з головою поринаючи в роботу помічниці вчительки…
Так, я завжди уявляла собі, як Гійом покладе руку мені на плече і, усміхаючись милою братньою усмішкою, силкуючись приховати своє глибоке зворушення, промовить:
«Це добре, Фанні. Я вже давно догадувався про все, ти ж знаєш. Я щасливий за нього. І за тебе теж. Дуже щасливий…»
І ще я уявляла собі, як він скаже мені на прощання:
«Не забувай свого осоружного старшого брата, він так любить тебе, Фан!» — Бо я знала, яке сум'яття охопить його.
«Що ж я робитиму без тебе, Фан? — скаже він. — Ми з тобою завжди були як два пальці на одній руці… Хіба ти можеш покинути мене! Адже ти для мене все: сестра, і мати, і друг, і донька водночас, ти ж це добре знаєш…»
Ні, брат, без сумніву, нічого такого не скаже. Він такий сильний і добрий, Гійом! Все те мріялось, та не збулося! Чому я не відчула цього в той день, коли до Сонячних Дзиґарів уперше завітала моя шкільна подруга Годлен. Юна галльська принцеса з золотистими косами, з лицем, свіжим, як пелюстки дикої білої троянди, з блакитними, як коштовна дельфійська порцеляна, очима… Годлен прегарно вміла співати старі народні пісні і подовгу сиділа біля дідуся, слухаючи його смішні й захопливі розповіді про наших предків моряків і корсарів. Про П'єра-Гійома, котрий плавав на кораблі «Кралечка» і свого часу привіз із острова Святої Єлени прах імператора Наполеоне. Про Жана-Августіна, на судні якого були квадратні вітрила — «Дивіться, це Квадратний Марруа заходить в гавань!..» Розповідав дідусь іще про одного П'єра-Гійома, що за часів імперії інспектував англійський фрегат, а його правнучка «матуся Фан» з товстою косою, — не перукою, а своєю власною косою, — колисала маленького Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, — старенька ніжна бабуся, чиє ім'я я ношу; не раз мені здавалося, що вона дивиться на мене зі старого побляклого дагеротипа і ніби довірливо промовляє:
«Авжеж, впізнаю свою кров у тобі, Фанні!»
Люба бабусю Фан, сьогодні ми обоє з тобою, і ти, і я, повинні широко розкрити обійми і прийняти в своє серце ту, котра теж збирається увійти в наш рід. Вона гідна тебе, ця тиха донька нашої землі, яка з любов'ю схиляється до нас, до нашого суворого й гордого морського роду, щоб стати дружиною одного з нащадків його.
Але мені кепсько, так кепсько на душі. Мені сумно, і подумки я шепочу, звертаючись до Гійома:
«Як ти можеш покинути мене! Ти ж для мене і брат, і батько, і друг, і коханий, — хіба ти не знаєш цього?..»
* * *Цей день видався мені досить коротким. Із сорока двох моїх малих пустунів не прийшло одинадцять! Я це одразу відчула: навколо видзвонювало на одинадцять голосів менше і стукотіло на двадцять два сабо менше, а цього не можна було не помітити: у класі стало значно тихше, ніж звичайно…
Робочий день кінчається. Одному я натягую неподатливу
