Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін
Коли Рибка зайшов до селища, то віддав куницю старійшим. Чим скоріше потяг лисицю додому. Там разом з Дідом Рибка оббілував лисицю. Нап’яли її на товсту лозину і повісили під стріху возовні. Далі лисячим хутром мав займатись Рибчин батько. Бо до кушнірства у нього був великий хист.
Потім Рибка ходив у різні кінці лісу, що належав їхній громаді. І вполював багато всякого звіра - білок, куниць, зайців і птахів - рябчиків, куріпок.
І до Коляд виконав Рибка підступний урок старійшин. Як почались веселі свята, гульки та застілля, то про Рибку наче забули. Саме тоді Рибка взяв своє знаряддя, став на лижі і подався до лісу. Спочатку він ішов довго сосновим лісом, потім через березовий гай, далі знов сосняком, поки дістався до старезної пущі. Там він зняв лижі і потяг їх на плечі. Бо довелось перелазити через дерева, повалені буревієм. В одному місці Рибка побачив ведмежий барліг!… Зрештою вийшов до вежки-землянки. З-під снігу із віконця-заволоки струменів димок. Зарипіли чи то двері, чи то затулка в землянці, і звідтіля виліз старий вигнанець. Дід Йов дуже здивувався, що Рибка знайшов його. Так швидко. Рибка йому сказав, що по рівному він біг на лижах, і тільки в самій пущі вже топав ходаками. Дід Йов запросив Рибку до себе у вежку-землянку. Якраз старий варив з миня юшку. Та не в горщику, а в дерев’яній ступі. Розпікав у кабиці камені і кидав їх у ступу. Там була вода і риба. Отак варив юшку, як баби виварюють сорочки у жлукті. Рибка приніс з дому цибулю і сіль. То юшка з миня вийшла знаменита! Ти же, Бабо Лелю, сама мені казала, що Рибка, твій дід, не раз згадував ту юшку. Як пообідали вони, Рибка і каже: «Діду Йове! На захід від тебе під старим поваленим дубом ведмідь спить». А дід Йов йому й каже: «То не ведмідь, а ведмедиця, певно в неї вже ведмежата є». «Звідки ти знаєш, діду?» «Бо тут таке ревище було! Ведмеді за неї бились. Так один другого загриз і геть об’їв. Тоді з ведмедицею спарувався… То зараз у барлозі мають бути ведмежата». «Шкода», - сказав Рибка. «Чому шкода?» «Бо я замислив - як зможу нап’ясти дорослого лука, то піду і вполюю того ведмедя. Аж воно ведмедиця з ведмежатами». «Е ні, хлопче, щоб забити дорослого ведмедя, треба не тільки мати силу, щоб нап’ясти лук. Потрібні бойові стріли, такі ж, як і для війни». «Тому я і прийшов, діду Йове, до тебе, щоб ти мені все пояснив. Бо ти ж був воїном в Оскольдовій дружині»… «Був… Славний то був час… Ну що ж, давай подивимось на твій лук і стріли». Дід Йов дуже хвалив Рибку за його лук, який він сам зробив. «З якого дерева робив лучок?» «Основа - ялівець. Згори - березова скіпка». «То ти за ялівцем ходив до Перунових Каменів? Не було боязко?» «Та ні. Біля Перунових Каменів ялівець квелий і сучкуватий. Я вирізав добрий яливець за Сухим Лісом». «Так там вже ворожа земля. Тепер я розумію, чому тебе старці хотять позбутись»… «Чому?» - здивувався Рибка. «Бо вони бояться, що ти вскочиш у якусь халепу. А громаді за тебе відповідати». Дід Йов обдивився стріли із тупими наконечниками - і кістяними, і залізними. І сказав Рибці: «Якби мені молоток і кліщі та добрий горщик, я б викував справжні бойові наконечники для твоїх стріл». «Діду, - дуже здивувався Рибка, - а для чого горщик?!» «У горщику із золи виварю смальцюг. А потім у тому ж горщику зроблю хитру суміш із доброго вугілля і смальцюгу. Покладу туди залізні наконечники. Заліплю глиною і поставлю в кабицю у добрий жар. Як там вугіль перегорить і охолоне, то вийму звідтілля ті самі наконечники. Але вже стануть вони сталеві. Ними і залізо можна різати і стругати». «Оце так!!!» «Так чи не так, до цього треба добре підготуватись. Треба ще вугілля випалити, воно за селищем на північ, я не можу в обхід на своїй дерев’янці докульгати. А навпростець - тільки повз паколля… Сам розумієш». «Діду Йове, я все дістану! І кліщі, і молоток, і горщик, і глину». «Дивись, тільки не все зразу, щоб тебе не викрили, а мене не удавили волхви… Май терпіння і роби все обережно!» Вони повечеряли, а потім полягали спати удвох на земляній лежанці. І довго ще дід Йов розповідав про всяку зброю, а Рибка слухав і запам’ятовував кожне слово. Бо була в нього пам’ять така дивна, як і в тебе, Бабо Лелю…
- Е ні, онучку! Скільки дід Рибка пам’ятав, то вже ніхто ніколи не пам’ятатиме. Його голова була - пам’ять на всіх… Говори, хлопчику, говори. Поки що ти не збився і свого не добрехав. Говори, я слухаю…
- Вранці їх розбудила здоровенна трилапа кішка. Рибка трохи злякався. Та дід Йов його заспокоїв: «Це лісова кішка. Така ж калічена, як і я. Чи її россомаха порвала, чи вона з борсуком побилась. Так я її підібрав. Виходив. Тепер вона мені допомагає». «Як? Вона ж без лапи.» «Вона сторожує в ямі мої гриби, горіхи і ягоди. Миші чують її і не потикаються». Вони поснідали рештками вчорашньої риби, Рибчиним хлібом і шматком солодкого коржа, яким запасся Рибка. Дід Йов бідкався: «Якби мені кілька горщиків та глечик та миску. Все в мене або смажене, або печене. Як я тікав із Києва, то був у мене бойовий топірець, уламок меча, захалявний ніж і баклага глиняна, полив’яна. Все, що в мене бачиш - все оцим і зробив. Як не беріг баклагу - як захворів, то впустив на кабицю і вона об каміння на друзки! А ніж, топірець і уламок меча сильно стерлись, як не беріг їх… Що буде далі, як вони зовсім постираються, не знаю… Ти, Рибко, в мене не засиджуйся - поспішай додому. Бо почнуть шукати, ще сюди наскочать!» «Діду Йове! Не бійся! Там така гульня! Кожен день забави! Хто там про мене пам’ятає?» Рибка ще допоміг діду Йову хмизу із купи принести, піти
