Коли настане день - Рута Богдан

— Часто. Що, не очікував такого прийому?

— Такого ні. І як ми будемо співпрацювати?

— Є один плюс: твоя терплячість розів'ється до безмежних розмірів.

— Хоча є і мінус: вона може раптово луснути.

Гордій та Олекса гучно зареготали. До хати зайшла Соломія. Вона поставила посуд на стіл, узяла рушник та почала витирати тарілки й ложки. Олекса стояв біля стіни та дивився, як дівчина працює.

— Час поговорити, — промовив Гордій і глянув на Соломію та Олексу.

Дівчина роздратовано подивилася на хлопця.

— А він що, теж має до цього відношення?

— Так, він піде з нами.

— А без нього ніяк?

— Припини, — розсердився Гордій. — Ти знаєш, я б не кликав, якби можна було впоратися удвох.

Соломія примирливо подивилася на Гордія.

— Добре, пробач.

— То скількох ти бачила? — запитав мольфар.

— Двох. Думаєш, їх набагато більше?

— Звичайно, у них є й інші прибічники, і немало, ти ж розумієш.

— Так, то я просто запитала, для підтримання розмови. А то отой твій товариш стоїть, як одоробало, тільки стіну підтримує.

— Стіна принаймні вихованіша, з нею набагато приємніше мати справу, — посміхнувся Олекса, і в його очах знову заблимали блакитні вогники.

— То розмовляй із нею й далі, - відрізала Соломія. — Може, щось цікаве від неї дізнаєшся. Наприклад, хімічний склад вапна.

— Може, краще звернеш свою енергію на визначення маршруту? — зупинив її Гордій.

Соломія помовчала.

— Невже її таки потрібно знищити? — нарешті промовила вона.

— Якщо не хочеш, щоб твій сон справдився, — відповів мольфар.

Соломія поставила витертий посуд назад на полицю, дістала золоту табличку з наплічника та поклала її на стіл. До столу підійшов Олекса та почав уважно роздивлятися золоті ієрогліфи.

— Вона така гарна, — промовила Соломія.

— Книга Тота. Рідкісна річ. І дуже небезпечна. Не дивно, що вона прийшла саме до тебе, — Олекса глянув на дівчину.

Соломія з цікавістю подивилася на нього.

— Це ще чому?

— У світі немає випадкових подій. Усе взаємопов’язане і має причини та наслідки.

— І з якої ж причини мені так підфартило тікати поночі від вовкулаки, що ледве мене не з’їв?

— З тої причини, що ти швидко бігаєш, — посміхнувся хлопець.

— Ха-ха-ха, — сердито сказала Соломія і обпекла хлопця гарячим поглядом.

Поки Соломія розмовляла з Олексою, Гордій уважно роздивлявся табличку. Соломія подивилася на мольфара.

— То, може, розкажеш нарешті, хто вони? — попросила вона.

— Ну, одного ти сама впізнала, — відповів Гордій. — Вовкулака, дуже сильний. Один із перших, дуже давно живе на світі.

— А бородань?

— Чорний мольфар.

— Він хоче силу Тота?

— Так, знання. Вони дають силу і владу. Необмежену.

— То ти вже знаєш, що з нею робити? — Соломія з цікавістю втупилась у Гордія.

— Так, я спитав.

— І що вони сказали?

— Віддати озеру.

— Ти питав у сил стихій?

— Так.

— Якому саме озеру?

— Озеру, що народилося багато тисячоліть тому із льоду, де знаходять притулок усі душі грішників — убивць та самогубців, озеру, де сила стихій знищує все, що народжується не в ньому.

— Несамовите? — запитав Олекса.

— Так.

Соломія злякано подивилася на Гордія.

— Але ж ти знаєш, що буде з тим, хто потривожить озеро?

— Так, знаю.

Соломія хотіла щось сказати, але подивилася на Олексу і стрималася.

— Ти знаєш, де воно знаходиться? — запитав Олекса.

— Ні, але ми відшукаємо це місце.

— Як? — поцікавилася Соломія.

— Завжди знайдуться ті, хто захоче допомогти.

Олекса подивився на мольфара.

— То коли вирушаємо? — запитав він.

— Якнайскоріше. Думаю, завтра. Треба відпочити перед дорогою, шлях буде нелегким. Олексо, я постелю тобі в опочивальні.

— Добре, дякую.

Гордій з Олексою вийшли до іншої кімнати. Соломія взяла до рук табличку. Вона ніжно гладила ієрогліфи та уважно роздивлялася їх. Потім поклала її до свого наплічника та вийшла надвір.

Її оповили тихі сутінки. Птахи вже не співали, і тільки цвіркуни про щось розмовляли між собою. Було тепло, і п’янкі пахощі нічних трав пробуджували уяву.

Соломія неквапно підійшла до тину та обперлася на нього. Її погляд повільно переходив від тьмяних силуетів гір, що оточили галявину з усіх боків, на лугові квіти, якими поросла трава навколо хати. Соломія замилувалася небом, що мало дивовижні відтінки червоного, синього та темно-блакитного. Трохи згодом із хати вийшов Гордій. Він підійшов до Соломії й став поруч. Так вони стояли декілька хвилин, думаючи кожен про своє.

— Це несправедливо, — нарешті порушила тишу Соломія. — Смерть в нагороду за порятунок чужого життя.

— Ми маємо дати шанс світові не загинути.

— Чому ми маємо жертвувати собою заради людей, які навіть не знають про наше існування?

— Якщо вони переможуть, світ зміниться. І нам у ньому вже не буде місця.

— Чому саме ми?

— Так розпорядилася Доля.

— Ти вчив, що в житті завжди є вибір.

— Так, є. Ти ще маєш час прийняти рішення. Доля вказує напрямок. Але тільки людина обирає шлях.

Соломія декілька хвилин стояла мовчки, дивлячись в одну точку.

— Дякую, що побув зі мною.

— Не затримуйся. Вночі холоднішає.

Гордій розвернувся та, не кваплячись, покрокував до хати. Цвіркуни так само голосно співали свої пісні, і духмяні пахощі паморочили їй голову. Соломія ще декілька хвилин залишалася на подвір’ї, потім