На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя "у сенат" проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено... ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе - це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично...
За такими мріями спливав у Гордія звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, і він уже уявляв себе серед снігів та серед криги, уявляв, як він лама всі перешкоди, як своїм єдиним словом зупиняє бунт на кораблі, як він... Але ту ж мить біль примусив його прокинутись мрій. Він ухопивсь за шию і скинув з себе бджолу.
- Проклята тварюка! - скрикнув він.
Круг його літало безліч бджіл.
- Гордію, тікай, бо вони тебе закусають! - скрикнув Демид.- Ти штовхнув вулик.
Гордій хотів був ще щось сказати, але ту ж мить новий біла примусив його скрикнути і побігти геть.
- Прокляті бджоли, щоб вони всі виздихали! - скрикнув Гордій.
- Защо ти їх лаєш? - спитався Демид.- Ти сам винен що вулика штовхнув.
Гордій хотів був сказати Демидові щось не дуже гарне, але зупинивсь. Він тільки плюнув і почав терти собі шию руками.
Через кільки часу біль трохи втих, але Гордій мовчав: він розсердився на дійсність, що так неласкаво розігнала його мрії. І дедалі він сердився все більше та більше: зло все росло та росло, все піднімалось та піднімалось у його в грудях. На кого? На бджіл, що його али, на Демида, що їх обо-роня,- а! хоч би швидше відціля піти!
Але він зараз не пішов, а трохи мовчки позлував, лежачи на траві (Демид думав, що в його нестерпуче болить шия, не займав і дуже його жалів), знов помалу розбалакавсь, і знову хлоп'яча розмова повернулась до прочитаної книжки. Гордій знову почав оповідати, що зробив би, якби в його було три мільйони. Він довго й палко казав, а Демид слухав його мовчки, сидячи під грушею, прихилившись до стовбура спиною і втупивши замислені очі кудись у далечінь.
- А ти що зробив би, якби в тебе було три мільйони? - зненацька спитався Гордій, ставши перед Демидом і вдивляючись у його блискучими, розпаленими очима.
- Я? - перепитався Демид і змовк.
- Еге, ти! Кажи! - нетерпляче підгонив Гордій.
- Але ж у мене не буде трьох мільйонів,- чи то сумно, чи то поважно відмовив Демид, не одриваючи очей од блакитної далечіні.
- А! Який ти! - розсердився Гордій.- Знаю, що не буде, але ж якби були?
- Якби були? - знов перепитався Демид.- Якби були... Я не знаю, що з ними зробив би... Тільки я не поїхав би на північ.
- Чому?
- Що там? Читати цікаво, а їхати не хочу. У нас краще...- І відразу якась думка блиснула в хлопця в голові - очі засяли ясно й зважливо, він випроставсь.- Якби в мене було багато, багато грошей - заговорив він голосно,- то я зробив би так, щоб убогих не було.
- Щоб убогих не було?
- Еге! Я з мамою ходив до Прокопа...
- Хто се - Прокіп?
- Чоловік один, мужик... У його була жінка хвора, і мама носила ліки. Які вони вбогі! Одежа драна, в хаті порожньо і - їсти нема нічого... самий цвілий сухар.
Останні слова Демид вимовив сумно.
Гордій дивуючись слухав його і - не розумів.
Але се не пошкодило хлопцям зійтися і четвертого дня, і п'ятого, не пошкодило їм потоваришувати добре. Демид не міг ходити до Гордія, бо ж Гордіїв дядько не ладнав щось із Демидовим батьком, але ж зате Гордій ходив до Демида. Звісно, він робив се так, щоб дядько не знав, та це ще більше його зваблювало, що воно заборонене.
Батько Демидів був панського роду і мав кріпаків. Усе те він процвиндрив, прогуляв у божевільних оргіях. Кирило Гайденко, тоді малий хлопець, бачив усі ці ганебні оргїї, бачив, як батько мучив його матір своїм деспотством та гаремними звичаями, і його дитяче серце проймалося сімпатією до тих, хто так, як він сам, терпів од незагнузданого панського норову, що мав його батько. А той розтринькав усе і вмер, кинувши жінку з двома недорослими дітьми без шматочка хліба. Кирилова мати мусила піти у економки до однієї багатої панії, заробляла щоденною працею хліб собі й дітям і налила їм у душу великої любові та поваги і до себе, і до всіх, хто працює. Кирилова сестра пішла заміж, мати вмерла. Кирило став конторником у тії ж таки панії (мати могла дати йому дуже малу освіту). Повсякчасні справи із народом, коли Кирило мусив говорити до його його ж словом, привчили його так до вкраїнської мови, що він і тепер у сім'і з селянами говорив нею і тільки буваючи поміж панами уживав іншої. Він одружився мало не з простою, надзвичайно доброю дівчиною і од неї мав єдиного сина Демида. Одержавши несподівано невеличку спадщину від одного родича - десятин 40 землі,- він кинув свою панію та й почав хазяйнувати. Господарював уже років з п'ятнадцять, не мав великих баришів і ледве міг дати синові таку освіту, про яку він марив,- сеото довести його до університету. Батькові оргії та панська його дикість, материна саможертва, що про неї ніколи Кирило не забував, та власна добрість укупі з давньою завичкою, зробили те, що він жив з своїми сусідами-мужиками справді по-сусідському, дуже з ними ладнаючи. У його з мужиками не було сварок ніколи, а коли й були непорозуміння, то вони кінчалися ладом.
Усе літо ходили
