На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
- Та нічого, так...
- Я сказав, що ти хвора, і Раденко обіцявся зайти завтра.
- Були обидва, - думала Ганна, - спершу був Раденко, а тоді Гайденко. Обом треба дати якусь одмову. Одному вона вже обіцяла цю відмову, а другий ось-ось попроха її. А що вона відмовить?
- Спершу був Раденко, а тоді Гайденко, - знову зринали братові слова у неї в голові. - Еге, спершу... Але чого вона мучиться? Хто пізно приходе, той сам собі шкоде. Ну, і хай так буде! Хіба вона вже не вільна? Хіба вона зв'язала вже себе з Гайденком? Вона йому сказала, що відмовить згодом, Але хіба це визначало, що вона відмовить: еге? Ні, треба швидше якось це скінчити!
Але як саме скінчити? Чом вона не може сказати йому: ні та й годі. Що її зупиня? Вона не розуміла, зовсім не розуміла.
Але другого дня вона зважилась. Треба ж щось було йти. Вона вхопила аркушик паперу і написала на йому швидко один рядок...
Похапцем запхала папірець у конверт, написала адресу. Але як одіслати цього листа? Поштою не хотіла. Скористувалася з чоботаревого хлопця - у їх дворі жив чоботар, і його гарненького хлопця знала Ганна і часом давала й читати книжки. Навчивши його куди нести листа та не казавши від кого і не дожидати відмови, вона послала його.
Демид сам був дома, як хлопець пхнув йому в руки конверт і одним скоком уже вибіг з сіней.
Демид зачинив двері і глянув на адресу. Пізнав писання
- Що це? - подумав він.- Чи не сталося чого? Вона була хвора!
Розірвав конверт і прочитав:
"Простіть! Не можу. Забудьте! Г. К."
Рука з листом затремтіла в Демида. Ось і сталося! Тільки сталося зовсім несподіване. Він іншого, зовсім іншого сподівався. Ні, він навіть певний був. А тепер... Що ж це? Через віщо? Защо?
Демид засунув листа в конверт і сховав у кишеню. Тоді підійшов до столу, сів і, зпершись на стіл ліктями, обхопив руками голову. Він чув, що йому треба зрозуміти те, чого він ніяк не міг розуміти...
А Ганна тим часом дожидалася чоботаревого хлопця (їй хотілося бути певній, що лист уже в руках у Демида) і, не мігши всидіти в хаті, одяглась і пішла йому назустріч .
Пройшла вулицю, завернула за ріг і відразу зустрілася з Гордієм.
- Ганно Михайлівно! А я до вас іду,- сказав Гордій, стискаючи їй руку та сяючи очима. Він помітив, яке стурбоване в Ганни обличчя, але вона здалася йому ще кращою, ніж звичайно, і його серце радісно затріпалось, як він подумав:
- Вона моя, вона буде моєю, ця чудова дівчина! Моя люба, моя...
- Ви дуже поспішаєтесь кудись, Ганно Михайлівно? - перепинив він сам себе.
- Ні,- ледве одмовила Ганна.
- Коли так, то пройдімось трохи, і я скажу вам, чого я йшов до вас.
Ганна мовчки повернулась і пішла поруч з Гордієм.
- Пройдімо в міський сад,- попрохав він.
Сад був за кілька ступнів звідси. Вони ввійшли в його. Людей було так мало, що легко було знайти захисток для розмови.
- Ганно Михайлівно, ви не догадуєтесь, чого я до вас, власне до вас, приходив? - спитався він.
У Ганни застукало в голові і вона ледве могла промовити:
- А чого?
- Скажу просто: я люблю вас. Я приходив прохати бути моєю дружиною.
Вони йшли безлюдною стежкою, сховані од людського ока за густими деревами. Ганна схилила голову й мовчала.
- Ганно Михайлівно! - почав знову Раденко, і голос його затремтів.- Галю!..
Вона підвела голову і глянула йому в вічі. Перед нею була огутна осяйна врода, перед нею була людина, що сперечатися з нею вона не могла. Гордій зрозумів це, і ту ж мить його губи схилилися над дівочим обличчям...
Демид сидів за столом, стиснувши голову руками, похилившись над листом, і тупим нерозумним поглядом дивився в клаптик паперу, в ті слова, що на йому стояли:
"Простіть! Не можу. Забудьте!" Сидів і силкувався зрозуміти те, чого не міг зрозуміти.
Гордій увійшов у хату. Його обличчя сяло надзвичайним сяйвом.
- Ну, друже, - скрикнув він, ухопивши Демида за руки, - поздоровляй мене з моєю радістю і радій, бо я знаю, що моя радість, то й твоя. Я одружуюся з Ганною Квітковською.
Грім, що вдарив би зараз серед хати, не так би вразив Демида, як ці слова. Він зблід ще дужче і занімів. Але се тільки на хвилину. Міцна душа перемогла сама себе. Він мовчки взяв листа зо столу і стиснув другові руку...
Гордій за своїм щастям не помітив нічого. Він почув потребу розказати про нову подію і, ходячи по хаті, радісно оповідав про свої заміри, про те щастя, яке має бути, про те, що Ганна буде ідеалом дружини, що вона зможе зробити навіки щасливим того, за кого піде, і багато такої щасливої нісенітниці, що звичайно рветься з уст у безмірно на той час щасливих людей.
А Демид усе слухав, і кожне слово було йому гострим ножем у груди. Довго говорив Гордій і тільки ввечері побіг з дому до Ганни...
Демид зостався сам. Він навіть не думав. Ні, думав, але то були вже не думи, то були найглибші почування, бо не можна було б розібрати, де кінчається дума і де починається почування.
Він завсігди марив про те, як він щиро працюватиме на користь рідній землі, але поруч з тією, що їй оддав би він своє серце. "Вона" була у його в уяві чимсь вищим, що перед їм він мусив схилятися і без чого не міг жити.
Та, яку він знайшов, не різнила з тим образом, що змалювала йому фантазія. І він оддав ій своє серце навіки, без звороту.
Був певний, що й вона віддала йому своє. Була до його така прихильна, така ласкава! І він був певний...
Але помилився... Ще й надто. Мало того, що віднято в його щастя,- доля направила зробити це його єдиного щирого друга. І Демид почував, що його нещастя робиться удвоє важчим.
- Нащо це так? Через віщо це так? - питався він.- На підставі якого права, на підставі якого закону розбито його сподівання, зламано його життя? Де після цього розумність у житті?
І Демидові здавалося, що все це життя, що крутилося навколо його, було
