На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко

Краще втекти з неї, побігти до річки на луки, аж туди старий млин був. Там уже хлопців селянських гурт. Вони здалека забачили його й гукають:

- Гордій! Гордій іде!

Гордій чує це, і йому воно подобається. Він добіга до хлопців і собі гукаючи:

- Чи багато риби?

- Нема нічого!

- Та чого ж ви тут сидите? Ходіть у ліс!

- А чого?

- От дурні - чого! Хіба в лісі мало чого: кислиці, груші, сорочачі яйця.

- У ліс! У ліс! - гукають хлопці, і вся ватага, за Гордієвим приводом, руша в ліс.

А в лісі виробляють таке, що тільки мовчи! Гордієві байдуже, що в громадському лісі заборонено рвати кислиці та груші, поки вони вистигнуть: він веде туди хлопців і не боїться нічога Хлопці з гіллям обдирають безщасні дерева і вертаються додому з оскомою на зубах та біллю в животі від безлічі з'їдених зелених кислиць та груш. Але се дарма: їм було веселої А Гордія вони звикли слухатися. Як він іще вперше прийшов до їх, вони привітали його не дуже ласкаво, хоча й задивлялися на його жупанок з блискучими ґудзиками та на чудову іграшкову шабельку. Вдруге вони прийняли його ласкавіше, а втретє - Гордій уже панував проміж ними. І те, що він був у тому жупанкові з блискучими ґудзиками, а вони, хлопці, тільки в замурзаних сорочках, і те, що в його була шабелька, і те, що він був надзвичайно сміливий,- все це примушувало хлопців дивитися на його, мовби на старшого. А найбільше примушувало до цього те, що Гордій справді вмів перед вести" вмів отаманувати так, що інші його слухались. Один випадок запоміг йому це зробити.

Одного разу він, гуртом з хлопцями, заліз на чийсь баштан. Дід-баштанник уздрів та й застукав їх біля річки в закутку так, що їм нікуди було тікати.

- А, каторжні хлопці,- ось я ж вам дам! - казав дід, думаючи про те, що саме він робитиме з десятком хлопців - адже не вдержиш же їх усіх.- От я з вас штанці постягаю та кропиви вам дам!

Хлопці зовсім перелякалися. Кропива страшна, але ще страшніше, як дід що-небудь з кожного зніме - якої їм тоді дома заспівають? І вони, отетерівши, стояли не ворушачись.

- Як ти смієш це казати? - зненацька скрикнув Гордій, виступаючи з-між хлопців.

Баштанник жив колись у наймах у Гордієвого дядька і пізнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордій гукнув:

- Тікайте, хлопці!

А сам кинувся до діда і з розгону штовхнув його. Кремезний з такої несподіванки поточивсь і за малим не впав. З цієї ті скористались хлопці і вибігли з закутка. Одбігши стільки, щоб бути безпечними від діда, вони зупинилися і почали дивитися, що буде з Гордієм. А Гордій і не думав тікати. Дід зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька {а заняти панської дитини не посмів), але Гордій тільки повернувся і пішов геть од його.

З цього часу Гордій зовсім запанував над хлопцями. Як же таки справді: не тільки товаришів визволя, а й сам - навіть страшного діда-баштанника не боїться, а той не сміє його заняти! Хлопці дивились тепер на Гордія, як на вищу істоту, і Гордій це знав, і це йому подобалось, і він і сам був певний, що він і чепурніший (він справді був чепурний), і сміливіший, і зручніший, і розумніший од усіх тих, що над ними він панує. Гордій був щасливий поміж хлопцями.

Але це щастя кінчалося, скоро він вертався до панської господи. Дядькові не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Він забороняв йому до їх ходити, але Гордій тікав з панських хат, а дядькові було ніколи зупиняти його. З цього сталася ще одна річ.

Дядько казав Гордієві, що до мужичат не треба ходити, що вони погані, що від їх нічого гарного не навчишся, що між ними бути не годиться. А Гордій, навпаки, бачив, що мужичата гарні (бо всі важають його за найкращого і слухаються його), що він од їх навчився багатьох дуже цікавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордієва голова думала, що дядько нічого не розуміє, а він, Гордій, це зрозумів, бо він тут більше знає, ніж дядько.

Але на превелике його диво - дядько зовсім не вважав його за розумного, а навпаки - дуже часто казав:

- Ти ще малий, дурний!

Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордій з батьком, трапилось одного разу, що були в їх гості. Гордій, жвавий хлопчик, ускочив до вітальні і, підстрибуючи, проскакав боком через усю хату.

- Ах, як гарно! Який гарний хлопець! - сказала одна пані.

Гордій так і стрепенувсь, почувши те, і пострибав назад знов саме таким робом.

- Гарно! Гарно! - хвалила пані.

Гордій пострибав утретє.

- Та буде тобі,- сказав йому батько.- Іди собі, гуляйсь!

- Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? - друга пані.- Хай! Він так гарно стриба.

Але батько не послухавсь і таки випроводив Гордія з хат Це вразило хлопця. Він думав:

- І нащо татко це зробив? Усі мене хвалили, усім було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всі ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що ні, ще й прогнав.

Незабаром після цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордія в голові. І коли тепер дядько казав, що він, Гордій, малий та дурний, то хлопець нітрохи йому не вірив.

- Який же я малий, коли я більший і дужчий од усіх хлопців? Який же я дурний, коли всі хлопці кажуть, що я дуже розумний?

Се дядько не тямить, який він, Гордій, розумний.

Гордієві було дев'ять років, як одного разу він з хлопцями заліз на чужу пасіку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордій давно вже марив добути меду і ось цього разу, набравши сірників, а хлопцям звелівши принести губки, зважився підкурити бджіл. Але тільки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезніший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:

- Що вам тут треба?

Гордій озирнувсь на своє військо і відмовив:

- Меду.

- Як же ви можете брати чуже? - спитався зовсім спокійно хлопець.

Чуже? Гордій зовсім