Ми були брехунами - Емілі Локхарт
Того вечора на лівій було «Буття». На правій — «ніщо».[3]
На моїх руках теж був напис. Цитата, яка мені подобалася. На лівій — «Живи». На правій — «сьогодні».
— Хочете знати, про що я думаю?
— Так, — сказала я.
— Ні, — сказав Джонні.
— Я от думаю, яке ми маємо право говорити, що цей острів належить вашому дідусеві. Не юридично, а насправді.
— О, будь ласка, не починай стару пісню про злочини колонізаторів, — простогнав Джонні.
— Та ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? — Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.
Міррен знизала плечима.
— Люди постійно продають і купують землю.
— Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? — запитав Джонні.
Ґет не звертав на нього уваги.
— Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.
Він нахилився вперед.
— Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.
— Ну всі вже знають про твою Індію, — мовив Джонні. — Ти вже сто разів нам казав.
Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не дасть нам спокою. Він хоче примусити нас думати, навіть якщо ми опираємося. Він увіткнув палицю у вугілля.
— Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен має власний острів. Хтось працює на таких островах. Хтось працює на заводі. Дехто сидить без роботи. Дехто й без їжі.
— Замовкни вже, — обірвала Міррен.
— Замовкни назавжди, — додав Джонні.
— У нас на Бічвуді викривлений погляд на людство, — продовжив Ґет. — Не думаю, що ви це усвідомлюєте.
— Замовкни, — сказала я. — Я дам тобі більше шоколаду, якщо ти мовчатимеш.
І Ґет замовк, але змінився на обличчі. Він різко встав, підняв з піску камінь і щосили жбурнув. Він стягнув светра, скинув туфлі. А тоді зайшов у воду в джинсах.
Розлючений.
Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.
Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.
Я простягла до нього руку.
— Ґет.
Він здригнувся. Став по пояс у воді.
— Пробач, — прошепотіла я.
— Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, — сказав він. — Я ніколи не кажу тобі такого.
— Я знаю.
Він мовчав.
— Будь ласка, не замовкай, — попросила я.
Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.
— Я забагато говорю. Розводжуся про все.
— Я люблю, коли ти говориш, — сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.
— Просто все змушує мене…
Він замовк.
— У світі все переплуталося, все.
— Так.
— Може, мені слід… — Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, — слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.
Моя долоня була в його мокрій долоні.
Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.
— Добре, що ти саме так дивишся на світ, — відповіла я.
Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.
— Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.
Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому — у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.
— Я відкрию тобі таємницю.
— Яку?
Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.
— Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» — це зовсім не те, що ми хочемо сказати.
— Ні?
— Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.
Він опустив очі. Посміхнувся.
— Ти справді так думаєш, Кейді?
— Так.
Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.
— Не можу повірити, що ви у воді! — Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. — Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.
— Вона приємна, коли зайдеш! — гукнув у відповідь Ґет.
— Серйозно?
— Не дрейф! — горлав Ґет. — Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.
Джонні засміявся і зайшов. Міррен — за ним.
І то було неймовірно.
Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.
8
ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.
Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.
Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.
— Йди сюди, — покликав він.
Я пішла.
У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.
— Сунься, — сказала я.
Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя — гола, його — в оливковій мисливській куртці.
Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.
Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.
— Можна взяти тебе за руку? — запитав він.
Я вклала свою долоню в його.
— Усесвіт зараз видається таким величезним, — сказав він. — Мені потрібно триматися за щось.
— Я тут.
Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.
