Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Енергійність, успіх, невловимість — це про Джонні. У дитинстві він вішав наших Барбі на шибениці і стріляв у нас зробленими з «Лего» рушницями.

Цукор, цікавість, дощ — це про Міррен. У післяобідній час вона подовгу плюскотілася із Тафтом та близнючками на великому пляжі, поки я малювала картини на папері у клітинку і читала в гамаку на веранді маєтку Клермонт.

А потім до нас на літо почав приїздити Ґет.

Чоловік тітки Керрі покинув її, коли вона була вагітна братом Джонні, Віллом. Не знаю, що вже там трапилось. У родині це ніколи не обговорювали. Коли прийшло восьме літо, Вілл уже народився, а Керрі вже зійшлася з Едом.

Ед торгував витворами мистецтва й обожнював дітей. Це все, що ми знали про нього, коли Керрі повідомила, що він також приїде на Бічвуд разом з Джонні та малюком.

Того літа вони приїхали останніми, і більшість родини стояла на березі, чекаючи, коли човен пристане. Дідусь підняв мене, щоб я могла помахати Джонні, який, одягнений в оранжевий рятівний жилет, щось кричав нам з носа катера.

Бабуся Тіппер стояла поряд з нами. На хвильку вона відвернулася від човна і витягла білу м’ятну карамельку. Розгорнула і засунула мені до рота.

Коли бабуся знов повернулася до човна, вона змінилася на обличчі. Я швидко перевела погляд, щоб побачити те, що бачила вона.

З човна зійшла Керрі, несучи Вілла на стегні. Він був у дитячому рятівному жилеті, з якого виднілася лише копиця білявого волоссячка. Його поява супроводжувалася схвальними вигуками. Цей жилетик, як у всіх нас, коли ми були малими. Це волосся. Як чудово, що цей маленький хлопчик, якого ми ще не знали, пішов, очевидно, у породу Синклерів.

Джонні зістрибнув з корабля та кинув свій жилет на причал. Передусім він підбіг і штурхнув Міррен. Потім штурхнув мене. А також штурхнув близнючок. Потім підійшов до дідуся і бабусі і, виструнчившись, сказав:

— Радий бачити вас, бабусю та дідусю. Я сподіваюся, що на нас чекає щасливе літо.

Тіппер обійняла його.

— Це мама тебе навчила, еге ж?

— Так, — сказав Джонні. — І ще я маю сказати, що радий знову вас бачити.

— Хороший хлопчик.

— Можна вже йти?

Тіппер поцілувала його веснянкувату щоку.

— Іди вже.

За Джонні йшов Ед, змушений зупинитися, щоб допомогти робітникам вивантажити багаж з моторного човна. Він був високий та стрункий. Шкіра його була дуже темною — індійське коріння, як ми дізнаємося потім. На ньому були окуляри в чорній оправі та елегантний одяг у міському стилі: лляний костюм і смугаста сорочка. Штани трохи зім’ялися під час подорожі.

Дідусь поставив мене на землю.

Рот бабуні Тіппер витягнувся в рівненьку смужку. Потім вона посміхнулася до самих вух і зробила крок уперед.

— Ви, напевне, Ед. Яка приємна несподіванка!

Він потис їй руку.

— Керрі не говорила, що ми приїдемо?

— Звичайно, говорила.

Ед обвів очима нашу білу-білесеньку родину. Повернувся до Керрі: «А де Ґет?»

Вони покликали його, і він піднявся до нас із човна, знімаючи рятівного жилета, дивлячись вниз на застібки.

— Мамо, тату, — сказала Керрі, — ми привезли Едового племінника, щоб побавився з Джонні. Це — Ґет Петіл.

Дідусь підійшов і скуйовдив Ґетове волосся.

— Здоровий був, молодий чоловіче.

— Його батька не стало цього року, — пояснила Керрі. — Вони з Джонні найкращі друзі. Едовій сестрі буде легше, якщо він побуде кілька тижнів з нами. Так, Ґете? Тут ти зможеш ходити на пікніки і плавати, як ми й домовлялися. Гаразд?

Але Ґет не відповідав. Він дивився на мене.

У нього був трагічний профіль та солодкі вуста. Шкіра глибокого шоколадного відтінку, чорне хвилясте волосся. Тіло, сповнене енергії. Він увесь був неначе на пружинах. Ніби чогось шукав. Зітканий зі сподівань та ентузіазму. З амбіцій та міцної кави. Я могла б дивитися на нього вічно.

Наші очі зустрілися.

Я повернулася й побігла.

Ґет побіг за мною. За спиною я чула, як його ноги стукотять по дерев’яних доріжках, що перетинали острів.

Я продовжувала бігти. Він продовжував бігти.

Джонні побіг за Ґетом. А Міррен побігла за Джонні.

Дорослі лишилися гомоніти на причалі, оточивши Еда ненав’язливою турботою і туркочучи над немовлям Віллом. Малі займались тим, чим зазвичай займаються малі.

Ми припинили гонитву, опинившись на крихітному пляжі біля Каддлдауну. То була вузька смужка піску, з обох боків обмежена високими скелями. Тоді цей пляж майже ніколи не відвідували. На великому пісок був ніжніший і майже без водоростей.

Міррен зняла взуття, і всі ми вчинили так само. Ми жбурляли у воду камінчики. Ми просто були.

Я написала наші імена на піску. Кейденс, Міррен, Джонні та Ґет. Ґет, Джонні, Міррен та Кейденс. Так почалася наша історія.

* * *

ДЖОННІ БЛАГАВ, щоб Ґет залишився надовше.

Наступного року він благав, щоб його привезли на все літо. І Ґет приїхав.

Джонні був першим онуком. Бабуся з дідусем майже ніколи йому не відмовляли.

5

У ЧОТИРНАДЦЯТЕ ЛІТО ми з Ґетом удвох прогулювалися на невеличкому моторному човні. Це було одразу після сніданку. Бесс залишила Міррен грати в теніс з близнючками і Тафтом. Джонні того року почав бігати і нарізав кола по периметру острова. Ґет знайшов мене на кухні Клермонту і запитав, чи не хочу я взяти човна.

— Та не дуже.

Мені хотілося повернутися в ліжко і почитати.

— Ну будь ласка.

Ґет майже ніколи не казав «будь ласка».

— Візьми його сам.

— Я не можу. Не відчуваю, що маю право.

— Ну звісно, можеш.

— Але тільки з кимось із вас.

Він поводився якось особливо дивно.

— А куди ти хочеш поплисти? — запитала я.

— Я просто хочу побути десь поза островом. Часом я просто не витримую тут.

Тоді я не уявляла, чого саме він не витримував, але погодилася. Ми вийшли в море у штормівках та купальних костюмах. Невдовзі Ґет заглушив двигун. Ми сиділи собі, їли фісташки, дихали солоним повітрям. Сонце мерехтіло у воді.

— Пірнімо, — сказала я.

Ґет стрибнув, а я за ним, але вода тут була настільки холодніша, ніж на пляжі, що нам перехопило подих. Сонце зайшло за хмари.

Ми нервово хихотіли і кричали, що це була найдурніша з ідей — стрибнути у воду. І чим ми думали? Поблизу острова водилися акули, всі знали про це.

О господи, ще акул бракувало! Ми дряпалися нагору, штовхаючись у боротьбі за те, хто підніметься на човна першим.

За хвилину Ґет відступив, пропустивши мене вперед.

— Це не тому, що ти дівчина, а тому, що я хороша людина, — сказав він мені.

— Дякую.

І я показала йому язика.

— Але коли акули відкусять мені