Ми були брехунами - Емілі Локхарт
— Згода, — сказала я. — Ґетвік Метью Петіл був смачнющим обідом.
Ми змерзли як цуцики, і це було смішно до істерики. Рушників у нас не було. Ми згорнулися вдвох під флісовою ковдрою, яку знайшли під сидінням, наші голі плечі торкалися… Холодні ноги переплелися.
— Це єдиний спосіб уникнути переохолодження, — сказав Ґет. — Не подумай, що це тому, наче я вважаю тебе гарною чи щось таке.
— Так, я знаю, що не вважаєш.
— Ти загарбала ковдру.
— Вибач.
Пауза.
— Взагалі-то я справді вважаю тебе гарною, Кейд. Я мав на увазі зовсім не те. До речі, коли ти стала така гарна? Це відволікає.
— Я така сама, як і завжди.
— Ти змінилася за навчальний рік. Це виводить мене з гри.
— У тебе є гра?
Він урочисто кивнув.
— Не чула нічого дурнішого. І що за гра?
— Ніщо не проходить крізь мою броню. Хіба ти не помітила?
Це мене розсмішило.
— Ні.
— Чорт, я думав, це працює.
Ми змінили тему. Говорили про те, що малеча після обіду поїде до Едгартауна, щоб сходити в кіно, про акул і чи справді вони їдять людей, про гру «Зомбі проти рослин».
Потім ми попливли назад на острів.
Невдовзі після цього Ґет позичав мені свої книжки і приходив до мене на маленький пляж ранніми вечорами. Він розшукав мене, і коли я лежала на газоні перед Уїндерміром із золотими ретриверами.
Ми гуляли разом стежинкою навколо острова, Ґет попереду, а я за ним. Ми говорили про книжки та винаходили неіснуючі слова. Часом ми проходили по декілька кіл, доки не набридало або не хотілося їсти.
Уздовж стежини росли кущі темно-рожевої шипшини. Її ледь вловимий запах був солодким.
Одного дня в Клермонті я глянула на Ґета, коли він лежав у гамаку з книжкою, і мені здалося, як би це сказати, що він — мій. Ніби він — моя особлива людина.
Я тихесенько залізла в гамак поряд із ним. Я витягла ручку з його руки — він завжди читав з ручкою — і написала «Ґет» на його лівій долоні і «Кейденс» — на правій.
Він забрав у мене ручку. Написав «Ґет» на моїй лівій долоні і «Кейденс» — на правій.
Я не кажу про долю. Я не вірю в Провидіння, чи в спорідненість душ, чи в надприродне. Я маю на увазі, що ми розуміли одне одного. Завжди.
Але нам було лише по чотирнадцять. Я ніколи не цілувалася з хлопцем, хоча наступного року поцілуюся з кількома, і якимось чином ми не обізвали це коханням.
6
П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА я приїхала пізніше за решту. Тато покинув нас, і ми з мамою були зайняті покупками, перемовинами з дизайнером і тому подібним.
Джонні та Міррен зустріли нас на причалі, рожевощокі, з купою планів на літо. Вони облаштовували все для родинного тенісного турніру, зберегли собі кілька рецептів морозива з Інтернету. Ми збиралися кататися на вітрильниках, палити вогнища.
Малі вовтузилися і галасували, як завжди. Тітки прохолодно посміхалися. Після метушливого прибуття всі пішли на коктейль у Клермонт.
Я пішла шукати Ґета в Ред-Ґейт. Маєток Ред-Ґейт значно менший за Клермонт, але при цьому там чотири спальні нагорі. Саме в них зупиняються Ґет, Джонні й Вілл із тіткою Керрі та, зрідка, Едом.
Я підійшла до дверей кухні й зазирнула крізь сітку. Спершу Ґет мене не помітив. Він стояв біля стільниці у поношеній сірій футболці та джинсах. Плечі його були ширшими, ніж мені пам’яталося.
Він відв’язав висушену квітку, що висіла, перевернута, над мийкою на вікні. То була квітка шипшини, рожева і розгорнута, з тих, що ростуть на Бічвуді.
Ґет, мій Ґет. Він зірвав для мене квітку в нашому улюбленому місці. Він підвісив її, щоб вона висохла, і чекав мого повернення, аби подарувати.
Я поцілувалася з хлопцем, до якого було байдуже, чи з трьома. Від нас пішов батько.
Я приїхала сюди з будинку, сповненого сліз та фальшу, і побачила Ґета,
і побачила троянду в його руці,
і тієї миті, коли сонце світило крізь вікно на нього і на яблука на кухонному столі,
і в повітрі стояв запах дерева та океану,
я таки назвала це коханням.
Це і було коханням, і воно навалилося на мене так раптово, що я зіперлася на сітчасті двері, які розділяли нас, аби лиш не впасти. Мені так хотілося торкнутися його, ніби він був кошеням чи кроликом, чимось таким особливим і м’яким, що кінчики пальців хочуть відчувати це постійно. Усесвіт був добрим, бо в ньому був він. Я любила в ньому все: і дірку на його джинсах, і бруд на його голій нозі, і ранку на його плечі, і шрам, що перекреслював його брову. Ґет, мій Ґет.
Поки я стояла отак, витріщаючись, він поклав троянду в конверт. Пошукав ручку, грюкаючи шухлядами, знайшов у кишені, написав щось.
Я не здогадалася, що він пише адресу, аж поки він не витягнув марки із однієї з кухонних шухляд.
Ґет наклеїв марки. Написав зворотну адресу. Це було не для мене.
Я вибігла з воріт Ред-Ґейту, доки Ґет не помітив мене, і побігла до краю острова. Я споглядала, як темніє небо. На самоті.
Я обірвала всі квітки з одного жалюгідного кущика і пожбурила їх усі, одну за одною, в розбурхане море.
7
ТОГО ВЕЧОРА Джонні розповів мені про нью-йоркську подружку Ґета. Її звали Ракель. Джонні навіть бачив її. Він живе в Нью-Йорку з Керрі та Едом, як і Ґет з мамою, тільки не у спальному районі, а в центрі. Джонні сказав, що Ракель танцює модерн і носить чорне.
Брат Міррен, Тафт, сказав, що Ракель надіслала Ґету пакунок з домашніми брауні[1]. Ліберті та Бонні сказали, що у Ґета в телефоні є її фотографії.
Ґет взагалі не говорив про неї, але уникав зустрічатися зі мною поглядом.
У першу ніч після того, як я дізналася, я плакала, і гризла нігті, і пила вино, яке вкрала з комори Клермонту.
Я несамовито оберталася в небі, шаленіючи та збиваючи зорі з їхніх місць, у голові паморочилося, я блювала.
У душі я щосили вдарила кулаком по стіні. Я змивала сором та злість холодною водою. Потім у ліжку я трусилася, як покинутий собака, ким я, власне, і була, — аж зуб на зуб не попадав.
Наступного ранку і всі дні після того я намагалася опанувати себе. Я підняла вище своє квадратне підборіддя.
Ми плавали на вітрильниках, розпалювали вогнища.
Ми готували відерця морозива і засмагали.
Якось увечері ми вчотирьох влаштували пікнік на маленькому пляжі. У нас були копчені мідії, картопля, солодка кукурудза. Усе це приготували кухарі. Я не знала їхніх імен.
Джонні та Міррен принесли їжу в металевих сковорідках. Ми їли навколо
