Авантюра XL - Артем Чапай
і полетів до Нью-Йорка.
До цього йшло давно: тягнуло
у липні 2003 року ми з однокласником і двома подругами
пішли в знаковий для мене тритижневий похід,
який у результаті дістав назву «кримська
голодуха — 2003»,
за висловом цього однокласника.
той був змушений просто з Роман-Коша
спускатися на трасу й автостопити до Києва,
а ми далі подорожували втрьох:
я та дві дівчини.
мандрували від села до села вздовж моря,
вчили окремі татарські слова,
робили одне одному масажі
й намагалися не заходити далі.
* * *
аж ось пройшли крізь казковий ліс,
повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлітніх буків,
і дісталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.
наближався вечір.
обходити стежками було далеко, чекати ранку — довго.
— ми підемо в лоб! — сказала одна з дівчат.
вона боялася висоти, проте була рішуча,
бо батьки назвали її Вікторія.
утім, піти в лоб не склалося.
шлях дедалі крутішав,
ніч — дедалі ближчала,
і до всього почався дощ.
тож розклали намет на схилі Намету.
дощ перейшов у зливу, злива — у зливу.
вода з Намету потроху наповнювала намет,
калюжа на дні перетворилася на ставок.
вода не те щоб крижана, проте й не тепла.
вертатися ж у темряві під зливою слизькими травами — уб’єшся.
так, це була найхолодніша та найдовша ніч у юному житті. дівчата спершу притулилися з боків, а потім (знятий мокрий одяг і тремтіння) сказали «геть!» умовностям і вилізли на мене. я розставив ноги — по одному задку у вологих трусиках на кожному стегні, обіймаючи по одній голій спині кожною рукою.
так і лежав:
мокрий унизу, збуджений угорі.
* * *
начебто непогано, проте немитість тіл у горах і вогкість далися взнаки. пішов запах.
— ми гниємо! — напівістерично засміялася Вікторія.
а з полотняного даху крапає вода. і жодної краплини сну.
почав сіріти ранок. злива перейшла в зливу. «ідемо, вже не можу». я склав намет, і ми стали сходити з Намету. але — ха-ха! — коли йдеш угору, шлях один; коли ж униз — яким відрогом, між якими саме урвищами є спуск? а дощ іде. холодні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси.
кілька помилок і повернень, кілька плачів і розпачів — усі троє спускаємося до струмка: вода завжди біжить донизу і, як пощастить, уже без круч. але! — Вікторія панічно боїться висоти. вагання, схлипування, не дотягнулась до моєї руки — хрясь! — і вона лежить унизу, в багнюці, втиснена в глину рюкзаком, з розпластаними руками й ногами. страшно, але не можеш відігнати думку: «ги, черепашка».
— ф-ф-ф… Вік’, ти жива?
— %$#@^_!!
— жива! — з полегкістю зітхнули ми двоє.
утрьох шкандибаємо.
холодні, задрипані, мокрі,
нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, по коліна у воді струмка серед стрімких берегів — зате вниз, до людей!..
* * *
старий лісник вибігає з хати.
— ану сюди! одяг — на піч! горілку — до рота!
— та ми не п’…
— вже!
а потім троє мружилися на вогонь, сидячи у спідницях і шалях дружини лісника, із повними пузами теплого супу. літня жінка перевісила наше мокре вбрання надвір, коли визирнуло сонце.
— ви не уявляєте, які ми вдячні вам!..
— а знаєте, до нас багато приходить таких…
— чайників?
— …ет, усе одно поїдете й забудете про нас.
— ні! ні! ви що! нізащо! ніколи! — навперебій.
— ні? то й гаразд. може, колись і ви допоможете комусь. добро — як естафета, яку люди мають передавати одне одному.
за день одяг просохнув,
дівчата поїхали до родичів,
лісник і його дружина помахали вслід,
а я пообіцяв Намет-горі ще видряпатися колись на неї
та й пішов горбами вздовж моря.
я думав. повільно, зате ж глибоко-глибоко!
неначе молотом. ритмічно.
через три дні зійшов на згаслий чорний вулкан.
далеко внизу — спокійні темно-сині хвилі,
над головою, шиєю й плечима — приємно-пекуче світило,
і навколо тіла, у волоссі й вухах — потоки свіжого повітря.
* * *
я видерся на край, глянув у вічі прірві,
розкинув руки
назустріч сонцю, морю, горам і вітрам,
як ідіот,
і відчував приблизно так:
синє небо жовте вино
кульбабове листя в пелюстках троянд
лежало під хмизом гарячого сонця
поганство якого ловилось вітрами
неслося по світу у музиці пісні
віршах і сопілці що грали своїми
сумними квітками на місяці плями
лежали спокійно а повне колисками
дихання море мовчало від хвилі
до хвилі дельфіни стрибали пищали
та чайки забрали весь хліб наче риба
впіймала собаку о бідний безногий
що просить на розі подати копійку
чи гривню не в змозі нещасний комарик
розчавлений криком а в горах так тихо
по-справжньому тихо і тільки струмок у якому холодна
вода по трубі це акваріум мозку зате коли сам
то зникають спокуси і часом побути затьмарений досвід
пітніє вулкан під яким лежить зелень
розкинути руки летіти в безодню верхів’я орли
десять чорних по колу ховатись як здобич
і дертись на гору побачити спеку
та дощ і пустелю котра з-під намету
вистрибує дужо як коник-бугай
який б’є попід груди роздушеним м’ясом
лежить на асфальті татарин не радить
ущелини брати натомість бики
тебе хочуть роздерти а ти хочеш жити
та мати свій сад і ліщинову хвіртку
криницю джерельну ділитися з іншим і часом самому
тим іншим ставати (Григорій) щоб мандри
назавжди лишались щоб зорі гукали
летіти між ними а хмари й туман
усесвітня подоба де хаос гармонію
схоплює тихо в любові до всього
до жінки де сонце та діти де скелі
й провалля суворість не дасть утопити
зом’якнути глухо
ходити це жити
лежати це спати
мелодію грати
народну для себе для інших і фрукти
і воду й гостинність тепло та притулок
добро не забути воно естафета
щоб люди не впали не дати змаліти
онукам і дітям праправнуків ліс
у рожевих повітрях відкритих планет
не боятися смерті це зелень і хмари
і радісний вітер під сонцем яке
нам дало світлохвилі
прожити любити
відчути хотіти
дозріти
2
з вами був привид дві тисячі третього,
у студії Антон Чап’як,
і ми повертаємося до нашої подорожі.
* * *
звичайно, у Штати теж просто так не в’їхав.
про геморої на кордонах тут буде багато.
а може, в минулому житті я був злим прикордонником,
і тепер матінка-карма карає.
— уперше до Штатів?
— так.
— пройдьомтє.
з цілого літака — близько трьохсот поляків,
українців, білорусів і росіян —
чотирьох було «випадково відібрано»
для більш ретельної перевірки.
наскільки я зрозумів, двох із них —
білоруску літнього віку та бородатого нервового росіянина —
завернули назад.
ми години зо дві сиділи в якійсь кімнаті,
поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядом
вивчали наші папери та заводили «обранців» з інших рейсів.
переважно з темною шкірою різних відтінків. випадково відібраних.
нарешті мені ввічливо пояснили, що я приїхав
із першою нежурналістською візою в паспорті,
уперше до Штатів,
із дощовою плямою на фотографії,
вислухали легенду
про джерела фінансування,
розпитали про плани на майбутнє
й дали півроку.
Аліса досі чекає в холі.
— welcome to the belly of the beast[3], —
сміючись, вітає мене.
який я був радий бачити її знову!
наступного дня прилетіла німкеня Момо.
спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,
поки Аліса востаннє перед від’їздом провідувала знайомих,
потім я тактовно відмазався від Момо,
утомившись щопівгодини заходити на каву перепочити.
кинувши виклик
