Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Тоді ви, мабуть, приїхали з Пассау, — виснував чоловік.
— Коло цього заїзду сходиться багато доріг, — стенув плечима вершник.
— Це правда, — погодився чоловік. — Є лихі люди, які можуть підстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генріх, шляхетний, багатий і могутній чоловік, зять нашого покійного імператора, — нехай Господь навіки благословить імператора, — цей герцог має клейноди і не віддасть їх. Потім є король Конрад, ясновельможний володар із дому Штауфенів. Ще є святий володар, архієпископ Трірський, крім того, австрійський маркграф Леопольд, молодий володар. Він єдиноутробний брат нового короля і буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемії вже старший літами і має досвід.
— Я ще не бачив жодного з цих володарів, — відповів вершник.
— Авжеж, ви ще молоді, — казав чоловік, — і ще знайдете своє щастя у світі. Вам дістануться ласки та почесті. А я вже старий і тому не можу нічого, крім молитися за високі голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справді мали багато щастя і не втратили його.
— Що ж, ви мені бажаєте добра, тому і я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрібна вам, — мовив вершник.
— Добра, тільки щирого добра, — підтвердив чоловік і повернувся до свого товариша за столом.
Та тільки-но той чоловік пішов від вершника, перед ним з'явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль і прикипів своїми чорними очима до коня. Мабуть, уже скріпив свій глечик.
Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобі, глянув на кучерявого й мовив:
— Ти теж милуєшся моїм конем?
Кучерявий підійшов ближче й відповів:
— Милуюся, відколи ви приїхали сюди. А той чоловік теж був у захваті від нього? Певне, що так.
— Ти вмієш їздити верхи? — запитав його молодик.
— Так, умію, — відповів кучерявий, — і не потребую ані стремен, ані острог, ані сідла. Я їжджу верхи босоніж, керую коліньми, п’ятками й кулаками.
— Мабуть, гарна їзда, — протягнув молодик.
— Авжеж добра, і коні не скидають мене, навіть коли хвицаються, кусаються, стають дибки і підскакують.
— А ти маєш коня? — запитав вершник.
— Сам я не маю коня і ніколи не мав його, але їжджу на конях інших людей.
— І ті люди дозволяють тобі їздити на своїх конях? — запитав молодик.
— Так, щоб привести їх із пасовиська й повести купатися, — відповів кучерявий. — А є ще коні на громадському вигоні, вони там викачуються або пасуться.
— І добрі ті коні? — запитав вершник.
— Так, добрі, — відповів кучерявий, — але є різниця, одні дужчі, інші слабші, але такого гарного і гладенького, як у вас, немає. Я б хотів коли-небудь посидіти на такому коні, в сідлі і вставити ноги в ці залізні петлі.
— Для цього треба мати вправність, — сказав вершник.
— Той, хто плаває, знімає воронячі гнізда, переходить струмки по стовбурах і ловить бугая, зможе і в такому сідлі всидіти.
— Атож, сидіти легко, — кивнув головою вершник, — але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.
— Та я швидко навчився б, — запевнив кучерявий. — А передусім дбав би про свого коня так, як ви.
— Це добре, — похвалив вершник.
— Ви накрили його плащем, щоб він не застудився після швидкої їзди? — запитав кучерявий.
— Бачиш, ти нічого не тямиш у догляді коней, — пояснив вершник, — бо після швидкої їзди не можна, щоб кінь, навіть укритий плащем, стояв на місці, слід водити його по колу, спершу швидше, потім повільніше, щоб він потихеньку остигав і був готовий їсти і пити.
— Тоді чому ви одразу поставили свого коня? — запитав кучерявий.
— Бо я аж ніяк не їхав швидко, — відповів вершник.
— Їхали нешвидко? — перепитав кучерявий і пильніше глянув на вершника.
— Коли швидкість не потрібна, — пояснив вершник, — я пускаю коня ступою. А він віддячує мені, коли я потребую сили і швидкості.
— Дуже добре, — кивнув головою кучерявий. — Я б доводив коневі свою вірність, щоб і він був вірний мені і йшов за мною.
— Отак було б чудово, — похвалив вершник.
— Оскільки я знаю стежки в лісі і знаю, як звуть у лісі людей та їхніх собак, то знав би, й чого хоче кінь.
— Можливо, — стенув
