Вітіко - Адальберт Штіфтер
За доби, коли в Німеччині владарював Конрад III, перший із роду Гогенштауфенів, у Баварії правив Генріх Гордий, маркграфом австрійським був Леопольд Щедрий, а на княжому престолі в Богемії сидів Собеслав І, — ідеться про 1138 рік, — ущелиною між горою, де стоїть Оберхаус, і горою Черничого маєтку (тоді на тих горах буяла дика рослинність) від Дунаю до північних пагорбів верхи на сивому коні, чия масть видавалася майже такою, як свіжо розламаний шматок заліза, їхав один чоловік, власне, ще юнак. Ріденька порість, радше жовта, ніж каштанова, прикрашала його верхню губу і обрамляла підборіддя. Щоки були майже малинові, очі сині. Про волосся на голові годі було щось сказати, бо його цілковито прикривав шкіряний шолом, що був немов чашею з дуже міцного і грубого матеріалу, тож навіть досить сильний удар мечем навряд чи пробив би його, і шолом так сидів на голові, що ховав усередині все волосся, а від вух на спину тягнулась запона, тож навіть удар по шиї, здається, не завдав би вершникові шкоди. Але це подовження шолома не вільно звисало на плечі, а лежало грубим шаром і ховалося під куртку, що, пошита з такої самої шкіри, тісно облягала весь тулуб. Під пахвами були прорізи, щоб можна було підняти руку високо вгору і глянути в разі потреби на спідній полотняний одяг. Певне, з такої самої шкіри були й штани верхівця. Вся та шкіра попервах була тьмяно-жовта, і, хоча годі було недобачити, що її дуже ретельно доглядали та чистили, слід усе-таки визнати, що вона була не нова й на ній видніли сліди від негоди й зітертих плям. На поясі у вершника висів меч. Якийсь плащ або полотняна, а то й вовняна свита була скручена і пристебнута до сідла, тож важко було здогадатися, що то за річ і навіщо вона. Тільки колір здавався сірим. Вершник не мав пір'їн на голові і ніде ніяких знаків на собі. Руки були без рукавичок, права звисала, а ліва тримала вузду. Кінь мав більші копита й міцніші ноги, ніж у звичайних бойових та верхових коней. Вершник, вибираючись з ущелини, не поглядав ані праворуч, ані ліворуч і не озирався на місто. Була рання година дня наприкінці літа, що вже наближалося до осені. День був безхмарний, і сонце припікало. Кінь ішов уздовж ущелини повільною ступою. Вийшовши з неї, пішов швидше, але й далі ступою. Піднімався довгим схилом на гору, потім ступав по пласкій вершині, далі з гори, знову схилом угору, другим схилом униз, у ліс, із лісу, аж поки настав уже майже полудень. Тієї пори вершник доїхав до кількох рубаних хат, що мали назву Гауценберґ. Хати безладно розкинулись на горбистій місцевості. Там уже було холодніше, ніж на Дунаї, бо, якщо в Пассау росло багато плодових дерев, тут здіймалася вгору одинцем тільки дика черешня, а її не раз зламане гілля свідчило, що взимку повз неї промчало багато несамовитих бур. Натомість навколо черешні дуже гарним кружечком скупчились горобини, що росли й коло багатьох хат і поєднували зелень свого листя і вже народжувану червінь ягід із сірою барвою покрівель. Заїзд був кам’яним будинком, коло нього теж росла горобина, а сам він мав плаский дах із великих гранітних плит із широкою стріхою. Крокви виступали далеко вперед, були пофарбовані в червоний колір і прикрашені різьбленням. У стіні, що виходила на вулицю, були двері з червоними одвірками. Вони вели до шинку. Неподалік від дверей були ворота, що вели на подвір'я. На вулиці стояло чимало кам'яних столів. Далі вглиб стояли вкопані в землю конов’язі. Ще далі від тих стовпів стояло кілька відкритих стаєнь, щоб коні мали дах над головою. Позаду стаєнь виднів ліс.
Вершник, доїхавши до хат, повернув на вузеньку стежку до заїзду, там став і спішився. Підвів коня до конов’язі, дістав вудила з пащі, дістав недоуздок із сідельної сумки і прив'язав ним коня до конов’язі. Потім дужою чоловічою рукою взяв із сідла вовняну ганчірку і протер обидва боки та інші частини коня. Впоравшись і струсивши ганчірку, ще провів голою долонею по животу й по спині тварини, що дивилася на нього. Потім накрив коня плащем. Коли він розклав той плащ, стало видно, що то дуже простий і невигадливий шматок грубої вовняної тканини сірої барви. Коню він не дав ні паші, ні води, а покинув його й пішов до одного з кам’яних столів, за яким нікого не було, й сів.
На лаві перед заїздом сидів чоловік, вбраний від шиї до підошов в однакову грубу буру тканину, яка тісно облягала його струнку постать. На плечах він мав дуже коротку сіру свиту, пошиту зі ще грубшого полотна, ніж решта одягу. На ногах були важкі черевики. Більше він не мав на своєму тілі нічого. Голова була непокрита, а на ній буяло таке густе й кучеряве чорне волосся, що здавалося, ніби кожне окреме пасмо скрутилося в кільце. Навколо підборіддя, на верхній губі й на обох половинках обличчя видніло таке саме коротеньке волосся, але, здається, ще кучерявіше. З тієї чорноти визирало червоне молоде обличчя з дуже великими чорними очима. Чоловік обв’язував міцним залізним дротом, сплітаючи його руками, наче ґрати, тріснутий череп’яний горщик. Вершник сів обличчям до того чоловіка.
Збоку від вершника, десь за десять кроків від нього, за дерев’яним столом сиділи ще