Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
На сусідніх мілинах так само, з прапорами в руках, стояли китайці. Якщо ці «спірні території» були такі важливі, чому на них не будували, скажімо, вежі на палях? Відповідь проста: вежі коштують дорожче за людей. Добре розвинене почуття обов’язку давало змогу в’єтнамцям витримувати занизьку для них температуру води. Коли я, скажімо, взимку купався на батареї, вода здавалася мені, за чорноморськими масштабами, теплою, але в’єтнамці вилізали з неї, клацаючи зубами від холоду.
Дивним чином доля знову звела мене з в’єтнамцями через багато років по війні. До кінця сімдесятих - початку вісімдесятих років досить багато в’єтнамців кантувалось у всіляких вузах України. У благословенні роки застою кожний студент намагався щось продати. В’єтнамцям, зважаючи на відносну недоступність для них ринків далекосхідного ширвжитку, продавати було особливо нічого.
Тоді в моду входило карате. Той, хто мав до цього хоч якісь задатки, кинувся викладати вєт-во-дао - доморослий сільський різновид карате. Для іміджу інструктор вигадував собі бойову біографію «спецназівського розливу», прагнучи вразити уяву слухачів історіями-«страшилками». Незрозумілим чином із в’єтнамців «легендування» поступово перекинулося на вітчизняних «сенсеїв». Один із них довигадувався до того, що ніби тренувався в Китаї, для чого нелегально переходив кордон. За викладання подібного карате тоді саджали за ґрати, а «перебування в Китаї» було «обтяжливою обставиною».
По закінченні навчання в’єтнамці не дуже прагнули повертатись додому. Більшість осідала, одружуючись на в’єтнамських же робітницях, завезених для роботи на ткацьких фабриках. Частину зароблених, зокрема й педагогікою, грошей належало віддавати своїм старшим. На цьому ґрунті, траплялося, доходило до розбірок. В еміграцію переносились і кланові суперечності. Що залишалося незмінним - то це глибоке презирство до нас, білих.
Безглуздість офіційного кровопролиття робить війну огидною подвійно. Тільки громадянська війна хоча б якоюсь мірою має сенс: ми стикаємося з тими, кого справді ненавидимо, і, якщо поталанить, можемо порахуватись навіть із родичами й сусідами.
Покидаючи В’єтнам, я не зарікався на предмет «ніколи більше», але відтоді воював лише під власним штандартом, за діло, яке вважав правим. Випадок для цього надався аж через двадцять років.
РОЗДІЛ 11
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся - поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Ми вже говорили про інформаційну війну. У Грузії її виграв президент пан Саакашвілі. Ми (добровольці УНСО) цю війну виграли в спілкуванні з місцевим населенням, і не тільки з грузинським.
Ще 1993 року доля завела нас у село Коман. Село велике, багате (було до війни), швидше нагадує містечко. Зазвичай у таких прифронтових містечках грузинського населення не залишалось. Вони або тікали в «материкову» Грузію, або знищувались абхазькими каральними загонами. Але тут переважну більшість населення становили греки - щоправда, з початком бойових дій майже вся молодь емігрувала на історичну батьківщину, в Грецію.
Залишилися літні люди, яких уже жодна війна не могла відвернути від рідних могил пращурів.
Після розміщення нашого підрозділу в селі, на загальних зборах до відома місцевого населення було доведено правила поведінки на підконтрольній нам зоні. У зв’язку з бойовими діями, цивільному населенню заборонялося вільно пересуватись по селу після заходу сонця. У нічний час, із метою збереження порядку, по селу патрулюватимуть відділи
УНСО. У випадках зґвалтувань, пограбувань та інших протиправних дій щодо цивільних громадян на підконтрольній нам території командир патруля має право розстрілювати бандитів на місці.
Минуло три доби. Нас вирішили перекинути в інше місце. Прийшли три ЗІЛи. І тут сталось непередбачуване: біля будинку, де був наш штаб, зібралось майже все населення села. Такий собі імпровізований мітинг. Староста звернувся до мене:
«Украінулі, не від’їжджайте. Ми за останній рік перші три дні спокійно жили й спали. Ми для вас щодня теличку різатимемо, цілковито беремо на себе утримання вашого загону. Зрозумійте - приходять абхази, кажуть:
- Чого вдома сидите, чого за нас не воюєте? І б’ють, грабують.
Ми їм: «Ми старі люди, ми греки». Не допомагає. Минулого разу спалили хату старого Стратіона, самого побили, ледь живий залишився.
Приходять грузини, те саме:
- Чого вдома сидите, чого за нас не воюєте? І знову б’ють, забирають худобу. Від вас ми отримали захист і спокій.
Перетворюватись на елінський гарнізон не входило в наші плани. Та й, як кажуть в одному грузинському прислів’ї, «кролик, що не хоче перетворюватися на яструба, йде на хутряну шапку». Або українське - «Крайня хата горить перша».
Кожна війна - це потрясіння, за кожного потрясіння нагору піднімається шумовиння, різний кримінальний набрід. Із чимось подібним нам довелося зіткнутись у Мігрелії. Події розгорталися на стику Гальського та Зугдідського районів, у зоні так званої безпеки. За договором про припинення вогню в цій зоні не мали права перебувати силові структури жодної з сторін. Порядок та безпеку мали забезпечувати миротворчі сили. Та зважаючи на те, що вони складалися з російських збройних сил, які ще не так давно відкрито брали участь у бойових діях проти однієї з сторін конфлікту (Грузії), про жодну безпеку не могло йтися. Російські миротворці, будучи гарантом миру і стабільності в дванадцятикілометровій зоні безпеки, не тільки не забезпечували мир, а зазвичай відкрито підтримували абхазькі бандформування, виконуючи роль прикордонників між Грузією та її невід’ємною частиною. Про підтримку бандугруповань та інші порушення грузинська сторона не одноразово доповідала керівництву КСПМ та спостерігачам ООН, але, на жаль, не було вжито жодних конкретних дій для припинення злочинів, як чисто кримінальних банд, так і самих РМС.
У вересні місяці я зустрівся в Тбілісі з представником уряду Абхазької Автономної Республіки в екзилі. Між нами відбулася розмова.
- Сепаратисти за підтримки військовослужбовців миротворчих сил тримають у страху мирне населення, здійснюють на них психологічний і фізичний тиск, тим самим продовжуючи політику етнічних чисток, насильницького вигнання місцевого населення з рідних місць. Для достовірності моїх слів, пане курінний, наведу лише кілька прикладів:
- Наприкінці серпня 1998 року захоплено в заручники абхазькими бойовиками, з метою отримання викупу, Бесіка Ехваію, 32 років, разом із Таріелом та Ніколозом Хубулава. Замордованого Бесіка, якому нелюди викололи очі, переламали ребра, руки, ноги, кастрували, а потім зарізали ножем, передали родичам у жовтні
