Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
Ми вели здебільшого загороджувальний вогонь, щоб примусити «Фантоми», які підлітали до цілі по складках місцевості, підніматися над цією стіною вогню й таким чином потрапляти в зону дії ракет «земля - повітря». Будь на те моя воля та якісь технічні можливості, я сам би навів, нарешті, американців на ці нафтосховища.
У нас, моряків, не залишалося жодних ілюзій з приводу цієї бійні задля торжества комунізму в усьому світі. Флот завжди був найреволюціонізованішою частиною радянського суспільства, ми ж ходили в закордонні плавання й могли побачити вигоди «загниваючого» капіталізму. Проте випадків переходу на бік противника у В’єтнамі не помічалося, зважаючи на відсутність таких можливостей та прямого контакту з противником.
Зізнаюсь, мені було шкода бідних тубільців, зраджених своїми американськими «друзями». Бойові дії в 1972 році, які майже привели американців та південнов’єтнамців до перемоги, зненацька було перервано. 27 січня 1973 року Генрі Кіссінжер підписав у Парижі угоду фактично про обмін кількох сотень військовополонених американців на цілий Індокитай. У 1945 році США визнали «В’єтмінь» на п’ять років раніше, аніж Китай і СРСР, посприявши тим самим розв’язанню багаторічної кривавої бійні. Тоді вони потребували союзника проти Японії. Тепер коло замкнулось. Америка покинула своїх союзників напризволяще. За одну ніч комуністи розстріляли в Сайгоні більше тридцяти тисяч чоловіків та жінок. Причому приводом для розстрілу міг стати моторолер або американські черевики на ногах.
А в нас настав час роздавання нагород. Процедура була досить оригінальна. На сто чоловік видавалося два ордени Леніна, два - Червоного прапора, п’ять медалей «За бойові заслуги». На відміну від в’єтнамських, «свої» нагороди вручали без свідків, щоб уникнути неминучих «розбірок» і заздрощів. Насправді ж нагороджували, як завжди, аж ніяк не по заслугах. Як колись скаржився герой роману «Вінтерспельт»: «Ну, дадуть мені на батальйон скільки-небудь залізних хрестів. Кому я їх дам? Командирам взводів, унтер-офіцерам, ну, кулеметникам, якщо залишаться».
Так от, ця німецька система була ще відносно справедлива, хоч я тоді свято вірив, що де-де, а в звитяжній німецькій армії до нагород представляли за конкретні заслуги. Тепер залишилося вірити, що хоч би британськими Victoria й Georg Gross нагороджують не випадково.
За родом занять ми, моряки, приречені на певний професійний героїзм. «Хто біжить з корабля, який тоне, один хрін потоне». Це генералу, командиру дивізії нічого не варто уникнути долі своїх підлеглих - його штаб зазвичай перебуває за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, адмірал же ризикує піти на дно разом з усім екіпажем.
У нашому екіпажі був хлопець, що більше за всіх заслуговував на орден.
Ми вивантажували селітру в тюках за допомогою суднових вантажних стріл. Коли черговий підйом завис над трюмом, оголосили повітряну тривогу. Всі, природно, розбіглися. На причалі та біля бортів судна гриміли вибухи. Розпечені осколки свистіли над палубою, загрожуючи змести все живе. Загорання селітри загрожувало вибухом і загибеллю всім суднам, що стояли біля стінки - найпотужніші вибухи, після ядерних, відбуваються на складах мінеральних добрив. Хлопець, прізвище якого, я на жаль, забув, був єдиний, хто подумав про наслідки. Якщо хтось знає, як повільно працюють корабельні лебідки, уявляє собі, скільки часу йому довелось витратити, перш ніж він завалив кран балки убік і змайнав підвіс за борт. Хлопцеві, як і мені з моєю контузією, довелося задовольнитись медалями. Проте боцман, травмований у стегно (його п’яного в місті збило таксі), як компенсацію одержав орден бойового Червоного Прапора.
Вихід із порту Хайфон американці замінували, й через те там застрягли, крім інших, вісім радянських пароплавів. З них шість із Одеси та два з Ленінграда.
Після кожного бомбардування екіпажі суден вели дружні переговори - переклик по радіо на предмет можливих пошкоджень або людських втрат. Серед інших суден наш пароплав «Бабушкін» виділявся своєю фальштрубою вражаючих уяву розмірів. Ленінградці до нас так і зверталися «Ей ти, с вядром на трубе!» Тільки поспілкувавшись із справжніми кацапами, я зрозумів, що моя, здавалось би, бездоганна російська мова не є зовсім російською. Нас, «хохлов», упізнавали одразу й скрізь. Навіть в’єтнамці.
У Хайфоні був єдиний ресторан для іноземців. Ситуація чимось нагадувала Мурманськ часів Другої світової війни, коли туди приходили союзницькі конвої. З тією істотною різницею, що діти не юрмилися біля входу, а чекали відвідувачів за рогом, щоб не потрапити на очі місцевій поліції. Ми виносили по буханцю хліба під полою бушлату.
Хлопченята швидко ділили його товстою ниткою, кланялись і миттєво розбігалися. Місцеве «ГПУ» контакти з іноземцями, навіть союзниками, не вітало. Постачання в’єтнамського населення залишало бажати кращого: його продуктовий пайок складався з нешліфованого рису й рибного соусу. Соус виготовлявся шляхом бродіння рибних відходів і смердів, як і належить гнилій рибі.
Специфічною рисою в’єтнамського характеру я назвав би відсутність індивідуалізму, домінування колективізму. Трохи розуміючи мову, можна було помітити, що навіть у повсякденних розмовах слово «В’єтнам» повторювалося надміру часто. Дивним чином у в’єтнамців колективізм уживався з підприємливістю. Загартовані випробуваннями, вони виявляли наполегливість у досягненні будь-якої мети. Побачивши у вас у руках долар або навіть донг, в’єтнамець міг пройти слідом не один кілометр і все одно запопасти його. В’єтнамці використовували нас, але нам до кінця не довіряли. Взагалі на сході, порівняно з «простодушними» азіатами, білих людей заведено вважати хитрими й підступними. Подейкували, що за нами стежать повсякчас. Особисто я, за незначністю власної персони, цього не відчував, але генерала Лавриненко «опікали» відкрито.
Польський дипломат Ян Галицький розповідав таку історію. Коли ще в 1956 році він, проїздом у Лаос, висадився в аеропорту Сайгона, йому, незважаючи на дипломатичний паспорт, запропонували заповнити багатосторінкову анкету. Галицький присягався, що нічого подібного ані до, ані після йому читати не випадало. В анкеті бездоганною французькою мовою ставилося безліч запитань стосовно не лише самого дипломата і його дружини, а й прямих предків з кількох поколінь. Запитання стосувалися освіти, починаючи від школи, всіх колишніх місць роботи, всіх випадків перебування за кордоном… і дівочих прізвищ усіх бабусь їхнього подружжя. Ознайомившись із анкетою, Галицький старанно вписав в кожну рубрику стереотипну відповідь «Not your business» (не ваша справа). Прийнявши документ, чиновник сайгонської адміністрації хитро поглянув на нього, вишкірив у посмішці зуби й поставив печатку.
Обстоюючи на словах ідеологію інтернаціоналізму, Північний В’єтнам насправді залишався вірним ученню Хо Ші Міна, затятого націоналіста, який у расовому питанні не робив винятків навіть для французів. Я на власному досвіді переконався, що навіть після кількох десятиліть після того, як французи залишили цю країну, освічені в’єтнамці ще цілком вільно володіли французькою мовою.
Після багаторічних поневірянь по
