Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович

РОЗДІЛ 10

За горами гори, хмарами повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Т. Г. Шевченко

Було спекотне абхазьке літо. Виконавши завдання, ми відходили в гори. А позаду, шаленіючи від люті, нам на п’яти наступала погоня. Хоч наш вантаж і полегшав на двадцять кілограмів пластиду, було дуже важко. Піт заливав обличчя, ремені від спорядження та зброї, здавалося, перерізали плечі, однострої були геть мокрі, крім того давали себе знати наші ночівлі в покинутих сільських хатах. За відсутністю людей їх уподобали здичавілі свині, від яких нам дісталися свинячі воші. У тілі вони вигризали виразки розміром з людський ніготь. Коли туди потрапляв піт, страждання були дуже відчутні.

Розподіливши між собою вантаж двох стрільців, старшим був ройовий Тур, я залишив їх із кулеметом притримати переслідувачів. Це дало нам змогу на якихось півтори - дві години відірватися від погоні. І тут я розслабився й зрадив свій принцип «піт заощаджує кров». Пожалів хлопців, вирішив зрізати кут. Для цього треба було перетнути галявину, що з одного боку закінчувалася глибоким проваллям, на дні якого шумів потічок, а з іншого від лісу її відрізала шосейна дорога. Щойно ми вийшли з лісу на галявину, на шосе загарчали ваговози. Три вантажні машини, вщерть набиті озброєними людьми, зупинилися між нами і лісом. З кузовів на землю посипались бойовики. Поводились обережно, почали про щось радитись. Це нагадувало поведінку собак, що загнали в кут вовка. Вкусити дуже хочеться, але ж які в нього страшні ікла!

Їхня поведінка дала нам можливість залягти й оцінити ситуацію. В атаку ці воїни «місцевого розливу», найімовірніше, не підуть. Як кажуть, «всі хочуть веселитися, та ніхто не хоче прибирати». Але вогнем притиснуть до землі, підтягнуть міномети й розкатають нас на порох. Крім того, за даними нашої розвідки, десь недалеко в цьому районі розташувався каральний загін «Едельвейс» чисельністю до двохсот багнетів, сформований із найманців - колишніх офіцерів російської армії. Зустріч із ним за теперішніх обставин була б для нас більш ніж небажаною.

Ми лежали розстрільнею, позаду прірва.

Хорунжий Сет запитав:

- Що робитимемо? Невже кінець?

- Іди на правий фланг. Я залишуся тут. Щойно пальну з ракетниці, піднімай хлопців в атаку. Якщо боятимуться йти, стріляй під ноги, поранених не підбирати. Нам треба добігти до машин, перетнути дорогу й заглибитись у ліс. Якщо хоч третина добіжить - і то добре. Вцілілим збиратися біля старої сванської башти.

Ех, якби в цей час кулеметна ланка прикриття вдарила по машинах з тилу! Але її командир, ройовий Тур, людина дисциплінована. Зупинивши погоню, він, звичайно, пішов лісом і зараз вже підходить до сванської башти. А нам часу відпущено півгодини, може, годину, не більше.

Стріляю з ракетниці. Атака! Як у ці хвилини гостро жалкуєш, що ти командир. Здається, що всі кулі летять саме в тебе, хочеться стати маленьким, непомітним. Хай підніметься хтось інший, - не я! Але це твій номер перший і на тебе з надією дивиться шістдесят пар очей. Так подумки в ці останні секунди я готував себе до ролі «царя Леоніда». І раптом, посеред розстрільні, почало щось підніматися з землі. Складалось враження, що розкладається телескопічна антена. До мене дійшло - стрілець Тополя, худий, виснажений важким переходом, але понад два метри на зріст. Стискаючи в руках автомат він заспівав пісню і рушив вперед. Сталося диво. Вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Я не помилився - не побігла, а пішла, стріляючи з автоматів від стегна. Хлопці не співали, швидше це було схоже на гарчання. Не Гімн України, не марш УНСО, а звичайну українську пісню, яка перша, в цю страшну хвилину, прийшла в їхню душу.

Ой у полі криниченька,

Там холодна водиченька.

Ой там Роман воли пасе,

Катерина воду несе.

Ніколи раніше не бачив психічної атаки та не вірив у її ефективність. Хіба що в художньому фільмі «Чапаєв». Але спрацювало. Бойовики почали розбігатися. Ми перейшли дорогу без жодних втрат, і все було б добре, але спрацював український національний звір «жаба». Троє хазяйновитих волиняків повернулися, щоб підпалити машини. Як же можна залишати ворогу таке добро? Бігаючи поміж машинами, вставляючи в бензобаки просякнуті паливом ганчірки, кожен із них і отримав по своїй кулі. Один - у стегно, двоє інших - в передпліччя. Слава Богу, користуючись медичною термінологією, поранення не були несумісними з життям. Отже, крім трьох легкопоранених, всі були цілі. У лісі нас переслідувати побоялись. Через чотири години, біля сванської башти, ми об’єдналися з ланкою Тура.

Дорога на базу в Сванетію пролягала через три кліматичні зони. Спочатку так звана «альпійка». Тут найбільшою є загроза удару з повітря. Нас прикривав зі своїм ПЗРК чотовий Макс (професіонал високого класу, з досвідом бойових дій в Афганістані та на Близькому Сході). Далі звичайний гірський ліс середньої кліматичної смуги, на кшталт Карпат. Далі починалися субтропіки з усіма своїми видатками: змії-скорпіони, хмари мошки, страшна вологість, ліани й знову ті самі кляті олеандри. Все це мені до болю нагадувало Індокитай, з якого й починалася моя військова біографія. Тож дозволю собі повернутися до теми В’єтнаму.

Спочатку трохи історії. Хоч як дивно, головним джерелом інформації для нас, замкнених на суднах та зенітних батареях, були політінформації. Щотижня до нас приїздив представник посольства й доволі об’єктивно та докладно відповідав на всі наші запитання. Саме з цього джерела й походять мої відомості про евтаназії інвалідів, в’єтнамізації або бойові дії в Лаосі. Протягом історії в’єтнамці показали себе агресивним та експансивним народом. Сусідні правителі охоче набирали їх до власних армій. В’єтнам під номінальним правлінням династії Чи історично поділявся на дві території: північну, що перебувала під управлінням династії Трін і ставила на слонів, і південну, що віддавала перевагу вогнепальній зброї. Кордон між ними проходив на північ від міста Хюе, майже по лінії ОМ-2. Згодом нгуени поширили свою владу на території Лаосу й Камбоджі. У громадянській війні 1773 - 1803 років династію Трін було знищено, в Хюе влаштувався Нгуен Анх, який прийняв титул імператора.

У середині ХІХ століття в’єтнамці зіткнулися з французами. Приводом стало видання імператором Кохінхіни Ту-Ду наказу про страту європейських та тубільних християнських священиків. Франція не могла залишатися байдужою до зухвалості аннамітів, треба було помститися за вбивство французьких та іспанських місіонерів. 31 серпня 1851 року