Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Лоуренс похолов. Щось не гаразд. Треба зупинити й перепланувати розіграш, однак Джаред Коузер уже відбіг від лайнменів і, нахиливши корпус, наготувався приймати м’яч.

— Ready!

Вигук квотербека струмом ударив по нервах. Лоуренсові м’язи дрібно затремтіли.

— Set!

Ресивер перестав дихати. Очі прикипіли до руки центрального лайнмена, що притискала м’яч до землі.

— Hut!

М’яч зрушив із місця.

Лоуренс спершу смикнувся вперед, нібито намірившись помчати праворуч, до кута залікової зони, проте потім різко крутнув у протилежний бік. Краєм ока ресивер зауважив, як Джермейн учепився в нагрудник «свого» корнера та штовхнув того в бік Брендона. Більше туди не дивився. За крок до гольової лінії на ходу розвернувся обличчям до Джареда. М’яч уже летів до нього. Просто в руки.

Після того відчуття часу цілковито стерлося. Все відбувалося, немов за сповільненого знімання. Відстань була незначною, і м’яч ішов по прямій. Лоуренс наставив долоні. Перед ним нікого — лайнбекери «Ренегатів» зчепилися з лайнменами «Загарбників», позаду теж порожньо. Він сам за крок від гольової лінії. Стежачи, як м’яч наближається, ресивер почав завалюватися назад, аби впіймати м’яч, уже перебуваючи в заліковій зоні, — це відразу дасть тачдаун, утім, коли до м’яча залишалися лічені дюйми, права рука раптом злетіла вгору — щось масивне боляче вдарило під пахву й, перекидаючи, витіснило Лоуренса із залікової зони, — а наступної миті, втративши рівновагу, він упав на газон… і час відновив звичний хід.

Ставши навкарачки, хлопець побачив неподалік Брендона Бартона, що згорнувся калачиком із притиснутим до грудей м’ячем, і лайнбекерів «Ренегатів», які, захлинаючись переможним ревом, вистрибували навкруг нього. Ресивер підвівся та роззирнувся. Маркус Фуллер присів навпочіпки за два кроки від нього й тримався руками за голову з таким виглядом, ніби його зараз знудить. Раян Фостер зняв шолом і затуляв обличчя долонею, наче якесь невидиме світло різало йому очі. Джермейн Гоукінс ішов геть від лінії зіткнення. Лоуренс відштовхнув двох «Ренегатів», що казилися коло нього, та підбіг до Джареда.

— Що сталося?

Квотербек мовчав, уникаючи погляду в очі.

— Що трапилося, Джареде?! — голос ресивера тремтів. «Скажи, що це не те, що я думаю, скажи, що м’яч упав на землю до того, як 21-й упіймав його! Скажи, що в нас іще три спроби…»

— Вони забрали м’яч, — розчавленим, згаслим голосом промовив Джаред. Потім, уже розвертаючись, аби піти геть, кивнув на екран над воротами.

Лоуренс задер голову. Режисери раз по раз прокручували закінчення розіграшу. На екрані було видно, як Брендон налітає на нього ззаду, шоломом підбиває руку, виштовхує його із залікової зони та ловить м’яч. Перехоплення[84]. М’яч у «Ренегатів» за тридцять вісім секунд до завершення матчу.

(звідки він там узявся?)

Це кінець.

(чорт забирай, ЗВІДКИ ВІН ТАМ УЗЯВСЯ?)

Лоуренс зняв шолом і поплівся до своєї бровки. Обличчя було відстороненим, тієї миті він ще нічого не відчував — ні жалю, ні шоку, — не усвідомлював того, що відбулося; мав пройти час, допоки цю порожнечу в грудях почнуть заповнювати збентеження та біль.

Через хвилину нападники «Ренегатів» вишикувалися на одноярдовій лінії. Террон Армстед став на коліно, «спалюючи» час, що залишався на таймері, і через тридцять вісім секунд суддя сповістив про закінчення матчу. 24:28 — «Ренегати» перемогли. Загуркотіли, розпорюючи нічне небо сріблястими смугами, феєрверки, повітря замерехтіло від конфетті, бостонці — і гравці, і тренери — висипали на поле та заходилися вітати одне одного.

Біля Лоуренса зупинився притихлий Рон Метьюз. Координатор нападу глипнув на ресивера, і той, намагаючись витримати погляд, одчайдушно підшуковував яку-небудь фразу, яка дала би змогу розвіяти зневіру та неприязнь, що зависли поміж ними.

— Його там не мало бути, — зрештою мовив ресивер.

Рон уперся руками в боки й дивився на екран понад трибунами. Навушники з мікрофоном лежали на траві, дріт тягнувся до тепер уже непотрібного передавача на поясі. На обличчі координатора застиг вираз приреченої безпомічності. Вони обоє знали, що Гоукінс зробив усе правильно й Бартона не мало би бути на гольовій лінії, тож Метьюз не став відповідати.

Лоуренса огорнуло дивне відчуття, наче він намагається зав’язати розмову з людиною, яку бачить уперше. Розгубленим тоном ресивер повторив запитання, яке вже ставив Джареду:

— Що сталося?

Рон знизав плечима.

— Він зрізав маршрут.

— Блядь, — вилаявся Лоуренс. — Як? Як саме?

— Я не знаю…

Погляд Рона потьмянів, і він повільно закрокував до роздягалень. Навушники з мікрофоном волочилися за ним по траві…

Поволі лави з того боку, де розташовувалися «Портлендські Загарбники», спорожніли. Помічники тренера, координатори, лікарі та персональні асистенти порозходилися, забравши із собою сумки, рушники, нотатки з планами на гру. Лиш де-не-де валялися паперові скляночки та порожні пластикові пляшки з-під води. Лоуренс Ґрейс залишився сам. Сидів, упершись ліктями в коліна, туплячись у поставлений поміж ніг шолом. У повітрі все ще кружляли конфетті.

Одним із останніх до роздягалень прямував Раян Фостер. Минаючи Лоуренса, тайт-енд зупинився.

— Ти в нормі, бро?

Ресивер звів голову:

— Ага.

— Точно?

«Ми щойно програли Супербоул. Як я можу бути в нормі?»

— Так. Усе гаразд.

— Я йду. — Раян кивнув у бік подіуму, який швидко споруджували в центрі поля: — Несила цю срань бачити.

— Добре. Я теж. Я зараз. Просто… — ресивер замовк. Раян, недослухавши його, поплівся геть.

Лоуренс Ґрейс, сам не знаючи чому, залишився. Обхопивши підборіддя долонями, дивився, як працівники в ядучо-зелених жилетах завершують монтувати подіум. Гравці «New England Renegades», їхні друзі та родичі, всміхаючись та обіймаючись, збиралися довкола. Згодом на подіум зійшов Гаррі Гарлоу, комісар Національної футбольної ліги. За ним — тренер «Ренегатів» Білл Вентрон і квотербек Террон Армстед. Останнім на підвищення вибрався член Залу слави НФЛ, у минулому лайнбекер «Лонґхорнів», п’ятдесятичотирирічний Лерой Холлістер. Він мав вести церемонію нагородження.

Ще один член Залу слави, жива легенда НФЛ, квотербек Джуліан Уайт, неквапом ніс до подіуму трофей Ломбарді[85]. Заціпенілий, немовби вкутаний вогким півмороком Лоуренс простежив, як Уайт пройшов між двома шеренгами «Ренегатів», ступив на підвищення та поставив кубок перед Гарлоу. Ресивер бачив, як комісар вручив трофей Террону Армстеду, бачив, як квотербек підступив до поручнів, підняв кубок над головою і щось прокричав, але не розрізнив жодного слова. Довкола снували якісь люди, проте ніхто не помічав його, він наче став невидимкою, і через цю мовчазну байдужість поразка видавалася ще болючішою. Щось холодне поволі тверднуло поміж легенями та шлунком, перекочувалося всередині, час від часу перекриваючи дихання.

Несподівано перед Лоуренсом