Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

– Тої суцільної правди з будь-якого найменшого приводу боялися б іще більше, як тотальної брехні, – сказала Ірина. – Що ви думаєте про це, Яне?

– Я думаю, – озвався він, – не всяку правду варто оприлюднювати. Що одному важливо, то іншому шкодить.

– А ти б хотіла такий детектор правди мати? – звернулася Галя до Луїзи.

– Не впевнена, – відповіла та. – Це ж така спокуса – раз у раз перевіряти: правда чи ні. Ні… Я б не хотіла.

– Отож, ми боїмося правди і прагнемо її водночас…

Макс несподівано поставив крапку на цій темі: зачепив ліктем тарілку з холодцем і ледве встиг розсунути коліна, як тарілка пролетіла між ногами й гепнулася на м’який килим.

– А хай йому чорт! – Хлопець глянув на Соньку. – Дай сіль. Сіллю присипати треба. Нові джинси!

Сонька потяглася по сіль.

– Де? Де ти обквацявся?

– Ось. – Палець торкнувся крихітної плямки на штанах. Макс рятував свої джинси, а під столом на світлій ворсі з-під перекинутої тарілки розтікалася масна калюжа.

– Дозвольте. – Луїза не надто ґречно посунула хлопця й показала на долівку. – Спробуємо господарям іще й килим урятувати. Підніміть, будь ласка.

Коли розмова за столом розбилася на кілька діалогів, Сонька-старша перехопила погляд Луїзи й ледь помітно запитально кивнула: мовляв, ну що? Та заледве стенула плечима: сама дивись… «Не сподобався їй Макс, – зрозуміла Сонька, – нічого, я його перевиховаю, він навчиться думати і про інших». «Спробувати, звичайно, можна, – усміхнулася Луїза. – Пробуй, дівчинко моя».

Курич сподівався, що діалог із замовником буде короткий. Однак довелося показувати Богданові готові крісла та ескізи в майстерні. Вони довго обговорювали деталі замовлення, консультуючись телефоном із Геленою й погоджуючи з нею всі нюанси, надсилаючи їй фото і чекаючи на відповіді.

Від уважного погляду гостя не сховалося нічого, він навіть яблуко зауважив на одній із полиць.

– А це що? – підійшов ближче. – Продається?

Курич підвів голову – сидів навпочіпки перед нижніми полицями, шукав фотографію крісла, де за бильця правили відполіровані міцні гілки. Цікава була робота.

– Усе, що ви тут бачите, продається. Окрім стамесок.

– Скільки?

– Це особливе яблуко, – підвівся Курич.

– Скільки?

– Утричі більше за крісло.

Богдан покивав головою. З виразу обличчя годі було щось зрозуміти. Звісно, дорого. Курич навмисно назвав велику суму, бо не хотів продавати свого яблука.

Жінки стояли в коморі, перед поличками, заставленими слоїками з помідорами, огірками, баклажанами і яким тільки хочеш варенням та повидлом. Магда задоволено оглядала свої припаси, наче головнокомандувач, що приймає парад військ, припрошувала товаришок: «Вибирайте, кому що подобається». У «подарункових» слоїках із паперовими і тканинними накривками, стягнутими тасьмою, було варення, гриби, пікулі, цвітна капуста. Таку красу навіть шкода було їсти. Луїза зазирнула до комори, показала на слоїчок зі сливовим повидлом: «Це мені!» І пішла до чоловіків, у майстерню.

А там тривали переговори з Геленою.

– Які перетинки? – Ігор узяв із Богданових рук мобілку. – На першому чи на другому? – І пішов коридором назад, до вітальні, до крісел, які цікавили Гелену.

– Як на мене – такі бильця найзручніші. – Луїза сіла в незавершене крісло, поклавши долоні на підліктя. – Рукам дуже зручно. А головне – спині комфортно. Ви помітили, як добре почуваєшся в Куричевих кріслах? Я не терплю тривалих бенкетів, спина починає боліти. А в Куричів можна й годину за столом сидіти… Хочете це крісло спробувати?

Вона підвелася, мало не зіштовхнувшись із Богданом головами. Він підніс її руку до губ, поцілував: «Пробачте, я такий незграбний». Свідком цієї сценки, принаймні її фіналу, став Кінь. Стояв, упершись в одвірок, стежив за незрозумілими рухами. Що тут, в біса, робиться?

Луїза поправила волосся, яке неслухняно вибивалося з низького вузла, Богдан хотів був щось сказати, але не дібрав розуму, що саме. Тож мовчки сів, виклавши руки на підліктя:

– Зручно.

– Що саме зручно? – поцікавився Кінь.

– …щоб ноги стояли, ніби на невеличкому помістку – Курич повернувся до майстерні, вийшов з-за спини Коня. – Гаразд. Зроблю.

Віддав Богданові його мобілку.

– Я все зрозумів.

І вони вийшли вдвох. Кінь відступив убік, пропускаючи одного й другого, а тоді знову вперся ліктем в одвірок. Луї-зі вийти було невільно.

– Що? – сказала вона, підходячи до нього. – Ці дурні ревнощі тобі не пасують.

– Кажеш, працюєте разом? – Він пустив повз вуха свою сьогоднішню фразу, він її навіть не впізнав.

– От дурило! – лагідно сказала Луїза своїм неймовірним голосом.

Він і нестямився, як вона влаштувала блискавичний, наче кидок гюрзи, несподіваний виверт із яскравою, тривалою, вигадливо-ніжною та безсоромною увертюрою. Почувши кроки за спиною чоловіка, випручалася з його рук і ковзнула в коридор. Назустріч їй знову сунув Курич, запитуючи по мобілці:

– Те крісло, що його я ще не доробив? Зараз… зараз сфотографую й надішлю.

Проходячи повз розгубленого Коня, який мало коли мав такий пришелепуватий вигляд, провів собі долонею по шиї: от як мене вже дістала ця замовниця!

…Останніми покидали «Зубрівку» Галя з Віктором, по них ось-ось мав заїхати син. Віктор увечері машини не водив, бо в сутінках погано бачив, тримався за кермом напружено і міг повернути не в той бік.

– Ходімо, вибереш варення для мами. – Магда покликала Галю до комори. – Візьми оце – кизилове. Або полуничне, он там нагорі. Зараз дістану… А де яблуко? – Магда стояла на ослінчику, дотягшись до горішньої полички, і тримала в руках – було видно, що порожню, несподівано легку – коробку з-під дерев’яного яблука. – Ігорю, ти яблуко брав?

– Коли б я його брав! Ірина ж тобі його нині тільки повернула.

– От я й питаю, де яблуко? Коробка порожня. Я його відразу на місце поклала.

– Може, забула?

– Яке там забула! Ось тут, на горішній полиці, в кутку, в цій коробці над полуничним варенням сьогодні було яблуко. Я ще подумала: погуляло-погуляло й додому повернулося.

Запала тиша. Стало чути, як діти за стіною не можуть щось поділити: «Віддай! Це моє!»

– А може, діти взяли побавитися?

– Кажу ж – на горішній полиці стояло, я й сама без ослінчика не дістану.

– А хто там був сьогодні, у коморі?

– Хто був?… Усі були. Може, хтось хотів показати комусь і заніс до кімнати…

Шукали втрьох, не знайшли.

– Слухайте, – озвався Віктор, – ви про нього не згадували кілька років, а тепер таку бучу збили. Знайдеться.

Жінки лише глянули в його бік.

– А хто знав про наше яблуко? – запитала