Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Мамо рідна… — тихо промовив Андрій.

Вони стояли біля дивного кам’яного будиночка край одного з п’яти отворів. Найдивнішим було те, що будиночок розташувався на верхівці чималої кам’яної піраміди. Від землі вгору піднімалися яруси, кожен вище зросту людини. По центру піраміди вели донизу широкі довжелезні сходи. На галявині внизу виднілися інші кам’яні будівлі, подекуди прикрашені орнаментами, барельєфами тварин і навіть зображеннями людських черепів. За будівлями починався ліс, однак не такий, до якого звик Андрій. Щільна зелень більше нагадувала джунглі.

— Де це ми? — у Андрія пересохло в роті, язик не слухався.

— Це Лакам-ха, одне з найперших місць на Землі. Ви ще називаєте його Паленке.

— Як-як ми його називаємо?

Марічка засміялася, задоволена враженням, що справила на Андрія.

— Ми у Мексиці, в одному з міст Майя. Саме сюди колись завезли групу тих, кого вирішили ізолювати. Вони мали знання, щоб все це побудувати, та й ми допомогли їм трохи. Однак потім відбувся регрес, поступовий занепад.

— Ти хочеш сказати, що ми з тобою в Америці?! Ущипни мене!

— Не варто, — посміхнулась Марічка. — Тут зараз ранок, туристів ще немає, можемо роздивитися, що до чого. До речі, давай познімаємо пластирі, а то ми неначе з лікарні втекли.

Андрій обережно відірвав пластир з руки і не повірив своїм очам — під ним не було й сліду від подряпини! Чоловік сіпнув інший. Те ж саме. Він повернувся до Марічки, яка також зняла пластирі. На тілі під ними проглядала гладенька шкіра, не залишилось навіть синяків.

— Як це розуміти?

— Ну-у, — Марічка відірвала пластир, який прикривав рану на Андрієвій спині, — наша медицина набагато сильніша за вашу. Це тобі зайвий доказ того, що моя історія правдива. Давай сюди.

Марічка забрала пластирі і поклала в кишеню комбінезона.

— А я весь час вважав, що люди походять із Африки, — не до діла вставив Андрій.

— За великим рахунком, це теж правда. Різні групи були залишені в кількох місцях. Зокрема й у Африці, в Єгипті.

— Піраміди!

— Точно. Хочеш подивитися?

Андрій кліпнув очима і злегка таки вщипнув себе. Марічка це помітила і голосно засміялася.

— Ось таким ти мені подобаєшся набагато більше. Ходімо.

Вони піднялися нагору, зайшли в той самий коридор. Марічка натиснула на пульт і стіна, тепер вже кам’яна, відійшла вбік, відкриваючи знайому Андрієві кімнату.

Вони зайшли всередину, двері зачинилися, і знову блимнуло світло. Ще за хвилину Андрій вийшов чи то у печеру, чи то у кімнату.

— Ми в Єгипті?

— Так, в одній із гробниць малої піраміди. Я спеціально обладнала вихід саме тут, бо тут не проводять екскурсії. Назовні десь друга година дня, людей, гадаю, чимало, тож давай вийдемо тихенько, не привертатимемо до себе уваги.

— Стій, — Андрій узяв Марічку за лікоть, — як ти це робиш?

— Що саме?

— Переміщуєш нас у просторі.

— Гм, — Марічка замислилася. — Розумієш, це не зовсім моя парафія, бо я радше, як у вас кажуть, соціолог. Мені важко пояснити тобі технічні деталі, але це щось подібне до того, що ви називаєте телепортацією.

— Дотепниця, — хмикнув Андрій.

— Не ображайся, я не хотіла тебе принизити. Проте рівень розвитку вашої науки не дозволить вам скористатися нашими шлюзами для… як ти кажеш — переміщення у просторі. Навіть якщо ви їх знайдете, то не зрозумієте, що це і як воно працює. Це все одно, якби, скажімо, мураха залізла в комп’ютер і навіть знайшла процесор. Загальної картини того, як працює комп’ютер і навіщо він потрібен, мураха не усвідомить. Вона навіть питання такого поставити не в змозі.

— О, тепер я мураха, приїхали…

— Може, я трохи й перебільшила. Ходімо.

Марічка зникла у ніші збоку кімнати. Андрій пішов за нею і побачив, що коридор веде вгору. На підлозі хтось настелив дощок, щось на зразок сходів. Він тримався за дерев’яний поручень і йшов за Марічкою.

Підніматися довелося хвилин із п’ять.

— То ми з-під землі просуваємося? — спитав Андрій.

— Насправді кімната десь на рівні поверхні землі, а вихід зроблено набагато вище, десь посередині піраміди, вже поруч.

Марічка вийшла першою і притулилася до бічного каменя. Андрій визирнув назовні, в обличчя вдарив жар пустелі.

— Іди до мене, — гукнула Марічка, — тільки пригнися!

Він, пригнувшись, підійшов до неї.

— Сюди ніхто не ходить, тож краще не привертати увагу місцевої поліції.

— Дивись: ближча до нас — піраміда Менкаура. За нею — Хефрена. А ще далі — найбільша, то піраміда Хеопса. Правіше до Нілу, звідси не видно, — Сфінкс.

Андрій мовчки розглядав піраміди, пустелю і людей унизу.

— Знаєш, Марічко, — він взяв жінку за лікоть і повернув до себе, — все це більше схоже на сон, але я тобі вірю.

І саме зараз із Марічкиної кишені почувся зумер. Жінка витягла телефон, глянула на дисплей. В її очах була тривога.

— Ми маємо повернутись у бункер — прийшло повідомлення від старшого, я маю його переглянути.

— Командири груп, до мене!

Старший альфівець відпустив тангенту рації. Він стояв біля «Джипу» у голові колони і чекав підлеглих, носком черевика ворушачи камінчики порепаного асфальту. До чоловіка підбігло п’ятеро.

— Отже. Наша ціль — піонерський табір. Він за два кілометри далі по дорозі. Беремо табір у