Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Не поспішай. Це ще не все. Раз на сто років до вас прибували наші вчені з перевіркою. Спершу все йшло ніби добре, однак природу обдурити неможливо. Темна натура, або «ген воїна» таки передавався з покоління до покоління. Війни за їжу, потім за територію, потім за владу. Мені не треба тобі це пояснювати, адже ти сам усе вчив у школі на уроках історії. І все ж, ми не втрачали надію. Ви прогресували технічно, а отже був шанс, що зможете вийти і на новий рівень свідомості.

Марічка знову клацнула пультом, і на екрані з’явилася знайома Андрієві карта. Карта зони відчуження навколо ЧАЕС.

— А тепер про те, що стосується безпосередньо нас. Останню заплановану перевірку здійснено 1986 року. Проте сталося нещастя. Наш човен впав на землю.

— Ти хочеш сказати…

— Так, — Марічка кивнула, — все склалося геть погано. Техніка дала збій, і 26 квітня, втративши керування, човен врізався в атомну станцію.

— Не може бути, — Андрій встав із-за столу і зробив кілька кроків бункером.

— Може. І не просто може, а так і було. Більш того, вчені і керівництво колишнього СРСР, одразу знайшли рештки човна і забрали його на вивчення, водночас приховавши правду від усіх.

— Марічко, це вже занадто.

— Помовч, ще зовсім трохи. Вчений, що був на човні, загинув, однак встиг відправити сигнал S.O.S. І тепер сюди прибула я, щоб дізнатися, що й до чого. Та, на жаль, сигнал отримали не лише ми. Вчені в СРСР, хоча й не додумались, як розшифрувати його, однак зрозуміли, що він адресований комусь за межами планети.

— А який сенс було все приховувати?

— Ти неуважно слухав. Уся справа в генах. Люди Землі генетично прагнуть влади над іншими. Ви створили країни, кожен царьок огородився муром і експлуатує інших. Ніхто не хоче втрачати владу і сприймає все нове й незрозуміле як особисту загрозу. За великим рахунком, уся Земля розділена між кількома сотнями людей. Вони тут головні, а всі інші на них працюють. І тому верхівці закінчення терміну ізоляції не потрібне. Хоча вони до кінця навіть не розуміють, про що йдеться.

— У мене зараз мозок вибухне, — Андрій сидів і дивився крізь монітор кудись вдалечінь, знову і знову прокручував у голові почуте і складав до купи факти.

— Ти мені не віриш, — Марічка навіть не питала, а просто стверджувала.

— А ти б повірила? Ти нічим не відрізняєшся від мене. Ти навіть говориш, як я.

— Якраз мова — то найпростіше. Моєму мозку достатньо кількох хвилин, щоб опанувати мову співрозмовника.

— А, я й забув, що я урізаний, — сумно посміхнувся Андрій. — Слухай, Марічко, я можу повірити в усе, що ти сказала, але де твій човен? Ти ж мала на чомусь сюди прибути?

— Логічно. Та наука не стоїть на місці. Ми вже давно використовуємо інші технології. Давай я дещо тобі покажу, йди сюди.

Марічка знову натиснула щось на пульті, і відразу ж стіна, розташована навпроти виходу з бункера, від’їхала кудись убік, відкрилося невеличке приміщення.

— Це що, душ?

— Який душ? — посміхнулася Марічка. — Ходи зі мною.

Вона зайшла до кімнатки, Андрій ухопив з ліжка автомат і зробив крок до неї.

— Залиш зброю.

Андрій вагався.

— Залиш, довірся мені. Вона тобі не знадобиться.

Чоловік поклав автомат назад і зайшов до кімнатки. Крутив головою, оглядаючи все навколо. Нічого особливого, стіни ніби металеві, схоже на кабіну ліфта.

— Дай руку, — Марічка накрила своєю долонею його долоню. Другою рукою натиснула щось на пульті, яким керувала і до цього.

«Універсальна штука», — встиг подумати Андрій, а двері в кімнатку зачинилися і на мить зникло світло.

— Ти готовий? — почув Андрій голос Марічки.

— Готовий? До чого…

Світло знову загорілося, стіна попливла вбік…

— Куди це вас чорти несуть такою оравою? — вартовий у будці на КПП «Дитятки» уважно перевіряв посвідчення прибулих.

— Навчання у нас тут, — спокійно відповів старший і передав папери. — Ось ще допуски на техніку та зброю.

Чотири легких БТРи та кілька позашляховиків чекали на пропуск у зону. Неподалік на майданчику, відведеному для паління, невеличкими купками стояли альфівці. Усі в чорному, у бронежилетах та касках, з невеликими, однак досить загрозливими на вид автоматами, вони виглядали вкрай небезпечно.

— Чим ото начальство думає? — не вгамовувався черговий. — Така сила людей в зону заїжджає, а нас тут три каліки в шість рядів. Хоч би на підмогу кого прислали.

— Досить бубоніти, — посміхнувся альфівець. — Все в порядку?

— Звісно, в порядку. Сергій, відчиняй! — гаркнув вартовий і натиснув кнопку переговорного пристрою. — Ви ж дивіться, не лізьте в забруднені місця. Якщо на зворотному шляху дозиметри шкалитиме, я техніку не випущу. Будете он там жити! — черговий махнув у бік обгородженого колючим дротом майданчика, де стояли кілька легковиків, БТР і стара машина швидкої допомоги.

— Не переймайся, начальнику, не перший день на світі живемо, — старший розвернувся в бік курилки. — Гей, годі легені вбивати, по машинам!

— Йди за мною, обережно, — Марічка пішла на вихід, але Андрієву руку не відпустила.

Замість бункера, який очікував побачити Андрій, вони потрапили у якийсь неширокий коридор, що мав поворот управо. Коли вони повернули, попереду з’явилося світло. Ще кілька кроків — і