Після тебе - Джоджо Мойєс

Ми дивились одна на одну. Раптом я почала сміятися. Закривши банку, я сказала:

— Ходімо. Прогуляємося.

— Куди?

— Ну це ж ти завжди кажеш, що мені треба розважатися. То ти й скажи, куди ми підемо.

Я витягла декілька майок з однієї з коробок, і Лілі обрала найбільш, на її погляд, прийнятну. Я дозволила їй повести мене в крихітний, більше схожий на печеру клуб у Вест-Енді. Тут викидайли знали її на ім’я і нікому навіть на думку не спадало, що їй немає вісімнадцяти.

— Тут грають музику дев’яностих, ретро! — радісно оголосила вона. Я намагалася не думати про те, що вона вважала мене дамою в літах.

Ми танцювали до напівнепритомності. Одяг промок від поту, волосся прилипло до лоба, а моє стегно боліло так, що я думала, не зможу стояти на барі ще з тиждень. Ми так танцювали, наче в житті не було більше чого робити. Господи, яке прекрасне було відчуття. Я забула, як це весело — жити. Просто загубитись у музиці, у почуттях цього єдиного натовпу, який живе в музичному ритмі. На декілька темних гучних годин я забула про все, усі мої проблеми полетіли від мене, наче повітряні кульки: моя жахлива робота, мій причепа-начальник, моя неспроможність жити далі. Я просто стала чимось живим, веселим. Я глянула крізь натовп на Лілі: волосся розмаяне, очі заплющені, на обличчі якась суміш свободи та концентрації, що з’являється, коли віддаєшся музиці. Вона розплющила очі — і я навіть хотіла розізлитися, бо пляшка в її руках була точно не з колою. Хотіла, але замість того усміхнулася у відповідь — широкою усмішкою ейфорії. Як дивно — оця дитина з мотлохом у голові може навчити мене багато чого в тому, що стосується життя.

Навколо нас кипів нічний Лондон — хоча на годиннику й була друга ночі. Ми зупинилися коло театру, щоб зробити декілька селфі разом, а потім коло китайського знака та чоловіка, одягненого в костюм великого ведмедя (вочевидь, Лілі вважала, що будь-яку подію треба обов’язково фотографувати). Потім ми продиралися крізь натовп у пошуках нічного автобуса, пройшли повз кіоски з кебабом, повз пияків та сутенерів із галасливими дівками. У моєму стегні болісно гупало, мокрий одяг почав неприємно холодити — але я й досі була повна енергії, наче відкрилося друге дихання.

— Хтозна, як ми тепер потрапимо додому, — радісно сказала Лілі.

А потім ми почули вигук:

— Лу! — з вікна швидкої визирав Сем.

Я підняла руку, вітаючи його, і він миттєво розвернувся на сто вісімдесят градусів.

— Куди ви?

— Додому. Якщо знайдемо автобус.

— Застрибуйте. Давайте, давайте. Двічі не пропонуємо. Ми все одно вже закінчуємо зміну. — Він глянув на жінку на сусідньому сидінні. — О, Донно, не треба оце. Вона пацієнтка. У неї стегно зламане — ми ж не можемо примусити її пішки йти додому!

Лілі страшенно зраділа з такої пропозиції. Задні двері відчинились, і якась жінка у формі лікаря закотила очі та загнала нас усередину.

— Семе, нас усіх через тебе звільнять. — Вона жестом показала нам сісти на каталку. — Привіт. Я Донна. О ні — я таки тебе пам’ятаю! Ти…

— Впала з даху. Все правильно.

Лілі обійняла мене, щоб зробити «селфі у швидкій», а я вдала, що не помічаю, як Донна закотила очі.

— Так що, де ви були? — запитав Сем, дивлячись у дзеркало заднього огляду.

— На танці ходили, — відповіла Лілі. — Я намагаюся переконати Луїзу, що їй не треба вдавати із себе стару пердунку. А можна увімкнути сирену?

— Ні. Куди саме ходили? Май на увазі, що я теж старий пердун, так що навіть не зрозумію.

— У «Двадцять два», на Тоттнем-Корт-роуд.

— О, Семе, ми там робили екстрену трахеотомію.

— Я пам’ятаю. Здається, ви непогано розважилися. — Він зустрів мій погляд через дзеркало, і я почервоніла. Раптом я зраділа, що ми пішли на танці. Я відчула, що можу бути кимось зовсім іншим — не лише барменкою в аеропорту з трагічною історією, яка тільки й чекає можливості впасти з даху.

— Було класно, — відповіла я з широкою усмішкою.

Сем глянув на монітор на приладовій панелі.

— От чорт. У нас код зелений-один у «Спенсерс».

— Та ми ж їдемо в інший бік, — обурилася Донна. — Нащо Ленні постійно таке робить? Просто садист, а не людина!

— Усі інші зайняті.

— Що відбувається?

— У нас робота. Я вас потім висаджу — це недалеко від вашого дому, добре?

— «Спенсерс», — зітхнула Донна. — Чудово. Тримайтеся, дівчатка.

Увімкнули сирену. Лілі пищала від радості, коли ми їхали вулицями Лондона із сиреною та блакитними маячками над головами.

Поки ми їхали, Донна розповіла, що майже кожні вихідні на станцію надходить виклик зі «Спенсерс» — привести до тями тих, хто вже не в змозі вистояти до закриття, або ж зашити хлопців, у яких після шостого кухля начисто зносить голову та просинається бажання побитися.

— Тим хлопцям треба радіти життю — а вони замість того витрачають кожен зароблений фунт на те, щоб напитися до поросячого вереску. Кожного, чорти б їх узяли, тижня.

За кілька хвилин ми були вже на місці, і швидка трохи сповільнила рух, щоб не задавити п’яниць, які вешталися дорогою. На постерах у непрозорих вікнах клубу «Спенсерс» зазначалося: «Безкоштовні напої дівчатам до 22 : 00». Незважаючи на безліч самотніх чоловіків та жінок у яскравому привабливому одязі, атмосфера коло закладів була не радісною, а швидше напруженою та небезпечною. Я з тривогою дивилась у вікно.

Сем відчинив задні двері та взяв сумку.

— Залишайтесь усередині, — наказав він та пішов.

До нього підійшов офіцер поліції, щось пробурмотів — і вони підійшли до хлопця, що сидів у канаві. З рани на його скроні сочилася кров. Сем присів поруч, а офіцер почав відганяти п’яних витріщак, доброзичливих друзів та дівчат у сльозах. Хлопця наче оточив натовп гарно вдягненої масовки з «Ходячих мерців» — люди бездумно блукали та бурчали, деякі з них були вкриті кров’ю та іноді падали.

— Ненавиджу такі виклики, — сказала Донна, риючись у купі запакованих у пластик медикаментів. — Жінка, що народжує, або мила бабуся з кардіоміопатією — це я будь-коли залюбки. От чортівня, почалося.

Сем оглядав обличчя хлопця,